О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

— недбалим тоном промовив Ревенель. А коли Ревенель говорив недбалим тоном, то це значило, що він до даної справи ставиться серйозно. Він підняв журнал і почав його гортати.

— Навіть такий філістер[347], як ти, Семмі, — уже серйозним тоном заговорив Ревенель (а це значило, що він говорить недбало), — повинен це зрозуміти. От перед нами журнал, на сторінках якого колись друкувалися По[348], Ловел[349], Вітмен[350], Брет Гарт[351], Д’ю Мор’є[352], Ланьє... Ну, ти розумієш, що це був за журнал. А цей номер, це — справжнє літературне свято: стаття про кочегарів та про вугільні комори на військових кораблях, способи виготовляти ліверну ковбасу, продовження оповідання про “Зразковий інтернаціональний порошок для випікання, продається в Вол-Стріті”; а от ціла поема про ведмедя, якого президентові не пощастило підстрелити[353]; далі оповідання про якусь молоду жінку, що цілий тиждень шила штани в Іст Сайді, щоб зручніше було шпигувати; потім ще один белетристичний твір, від якого так і тхне гаражем та автомобілем певної марки, хоч у назві й стоїть і “Амур” і “Шофер”. А от ще стаття про морську стратегію, ілюстрована зразками кораблів Еспанської Армади[354] й сучасними поромами; потім оповідання про те, як лідерові якоїсь політичної організації пощастило заволодіти серцем красуні з П’ятої Авеню, підбивши їй око й відмовившись голосувати за несправедливий наказ чий саме — конгресу чи департаменту в справі прибирання вулиць — не сказано), і, нарешті, дев’ятнадцять сторінок від видавця, де він хвастовито розповідає про великий тираж свого видання. Все це вкупі, Семмі, — некролог романтиці.

Семмі Браун з комфортом умостився в шкіряному кріслі біля відчиненого вікна. Костюм його, брунастого кольору з чіткими клітинками, прегарно гармоніював тоном з кінчиками чотирьох сигар, що виглядали з жилетної кешені. Черевики на ньому були ясно-жовті, панчішки — зелені, сорочка — небесно-блакитна, а на високий сніжно-білий комірчик, твердий як алмаз, спустився чорний метелик і розгорнув по ньому крильця. Лице Семмі — найнезначніша частина його подоби — було кругле, рожеве, досить приємне, а по очах було видно, що гнана романтика там не знайшла б собі притулку.

Ревенелеве вікно виходило на старий сад, зарослий віковими деревами й кущами. По один бік цього саду підносився дім, де наймав кімнату Ревенель, а від вулиці його відділяла висока цегляна стіна. Якраз проти Ревенелевого вікна стояв напівзахований у густому листі старий-престарий будинок. Це був обложений замок. Місто вило, ревіло, кричало й билося в його подвійну браму, розмахувало над мурами білими чеками, пропонуючи умови здачі. Сірий пил лягав на зелене листя, облога ставала все запальніша, все завзятіша, але звідний міст не спускався. Оповідати й далі у цьому лицарському тоні не варто. Просто в цьому домі жив старий джентльмен, що любив свій рідний куток і не хотів його продавати. У цьому й полягає вся романтика обложеного замку.

Семмі Браун приходив до Ревенеля разів три-чотири на тиждень. Він теж був членом клубу поетів, бо колись Брауни були люди видатні, і лише він, Семмі, трохи вульгаризувався під впливом бізнесу. Правда, щодо кінного спорту та крокету він теж був видатною особою, але щодо пісень, то єдиною піснею, що доходила йому до серця, було цокання годинника, а на оплакування померлої романтики сліз у нього не було. Він любив сидіти в шкіряному кріслі біля Ревенелевого вікна. Ревенель нічого не мав проти цього. По-перше, Семмі, здавалось, любив його слухати, а по-друге, цей клерк біржового маклера, як яскраве втілення сучасності та її гидотної практичности, був Ревенелеві за спокутного козла[355].

— Я тобі зараз скажу, що з тобою, — сказав Семмі, якого бізнесмени навчили тонкої проникливости. — Цей журнал не прийняв який-небудь невдалий плід твоєї творчості, от ти й злий на нього.

— Така догадка годилась би десь на Вол Стріті або на виборах голови жіночого клюбу, — спокійно відмовив Ревенель. — Якраз у цьому номері надруковано мою поему, якщо ти дозволиш мені так назвати її.

— Ану, прочитай, — сказав Семмі, стежачи за клубами диму, що він якраз випустив у вікно.

Ревенель, як і кожний з нас, мав свою Ахіллесову п’яту[356]. Та воно інакше й бути не може, бо той хтось, що зануряє нас у чарівне джерело, щоб зробити невразливими, повинен же за що-небудь нас держати. І Ревенель уголос прочитав надруковану в журналі поему.

ЧОТИРИ ТРОЯНДИ

Одну троянду я уплів тобі в волосся —

(Троянда біла — гідності емблема);

А другу ти пришпилила на грудях—

Була вона червона — знак кохання.

Одну зірвала ти мені сама —

(Троянда чайна каже нам “навіки”)

Ти ще одну дала мені троянду —

Тернини спогадів вона мені принесла.

— Пречудесна річ! — захоплено вигукнув Семмі.

— Тут ще п’ять строф, — ущипливо мовив Ревенель, і після кожної треба робити паузу. Але, звичайно, якщо...

— Ну, читай до кінця, друзяко, — з каяттям у голосі сказав Семмі. — Слово честі я не хотів перебивати тебе. Але ж ти знаєш, я не дуже розуміюся на поезіях. От, наприклад, я вперше чую поему, в якій кожний рядок не закінчується римою. Ну, шквар далі.

Але Ревенель зітхнув і одіклав журнал набік.

— Ну, гаразд, — весело сказав Семмі. — Ти дочитаєш мені іншим разом. А зараз мені треба вже йти. У мене о п’ятій побачення.

Він кинув останній погляд на тінявий зелений сад і вийшов, фальшиво насвистуючи якийсь мотивчик. Другого дня Ревенель, сидячи біля вікна, що виходило в сад некористолюбного барона, шліфував кострубатий рядок свого нового сонета. Раптом він випростався, гублячи дві чудові рими й пару годящих складів.

Крізь дерева ясно було видно одне вікно старого дома. І біля цього вікна, оповитий чимсь білим і легким, стогів янгол з його мрій поета-романтика. Молода, свіжа як росина, граціозна, немов гілка ломиноса, вона була найрозкішнішою з усіх виспіваних поетами квітів, і сад, оточений шумним містом, здавався тепер садом казкової принцеси. Так побачив її Ревенель уперше. Постоявши трохи, вона раптом зникла, і серед грюкоту екіпажів і гудіння трамваїв до його зачарованих вух долинув уривок пісні, що нагадував щебетання пташки.

Отже, немов кидаючи виклик пишномовній романтиці поетовій, немов бажаючи покарати його за невіру в невмирущість чарів молодості і краси, з’явилося йому це видіння, вражаючи