О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

Місто зазнало поразки[342]

Переклад М. Рябової

Роберт Вомслі повів рішучий наступ на місто і після впертої боротьби переміг його — здобув маєток і славнозвісність. З другого боку, місто проковтнуло його. Воно дало йому все, чого він вимагав, але заразом і наложило на нього своє тавро. Воно його перекроїло, переробило і вицяцькувало на встановлений зразок. Воно розчинило для нього двері в світ, але й загнало на акуратно підстрижену травичку, де пасуться жуйні обранці товариства. Його вбрання, звички, маніри, провінціалізм, обмеженість стали міськими, набули тієї чарівної зухвалости, тієї надмірної вишуканости, того витонченого невігластва і тієї пиндючливости, що роблять менхеттенського джентльмена таким мізерним в його величності.

Одна з округ верхніх штатів пишалася молодим, блискучим столичним адвокатом, як своїм виплодом. Правда, шість років тому ця сама округа, виплюнувши з рота, повного чорних від чорники зубів, соломину, глузливо розсміялася своїм голосним пастушачим сміхом, коли почула, що веснянкуватий “Боб” старого Вомслі знехтував безпечним хлібом батьківської ферми, що управлялася з одним конем, щоб, сидячи за конторкою в галасливій столиці, ковтати похапцем бутерброди. А наприкінці цих шести років жоден процес з приводу вбивства, жоден пікнік, жодна автомобільна катастрофа і жоден котильйон не варті були уваги, якщо там не фігурувало ім’я Роберта Вомслі. Кравці вистерегали його на вулиці, щоб побачити нову зморшку його ідеально покроєних, без єдиної зморшки штанів. По клубах молодики з подвійними прізвищами і представники найдавніших фамілій вважали за честь поплескати його по плечу й назвати скороченим ім’ям.

Але Маттергорну[343] свого успіху Роберт Вомслі досяг лише тоді, як одружився з Алісією Ван-Дер-Пул. Я кажу Маттергорну, бо так само висока, холодна, біла й неприступна, як ця снігова вершина, була ця дочка давніх громадян. Соціальні Альпи, що височили навколо неї, і по стрімких узбіччях яких пнуться тисячі туристів, ледве сягали їй до колін. У своєму оточенні вона підносилася ясна, непорочна, горда. Їй не треба було ні переброджувати струмків, ні годувати мавп, ні виховувати собак для виставки. Вона ж була Ван-Дер-Пул. Струмки існували для її втіхи, мавпи — щоб в інших людей були предки, а собаки, на її думку, були створені для того, щоб ходити з сліпцями і з тими непристойними особами, що палять люльки.

Такий був Маттергорн, що його досяг Роберт Вомслі. Якщо він, як і який-небудь легконогий завитий поет, що сходить на вершину гори, і знав, що вона вкрита снігом і оповита хмарами, то все ж ховав дрож, що проймала його, під веселою бадьорою усмішкою. Він був щасливець і знав це, хоч тепер, як і спартанському хлопцеві, йому доводилось носити біля серця холодильник.

Після коротенької весільної подорожі за кордон, молоді повернулися до столиці, щоб збурити рівну поверхню холодного спокійного басейну виборного товариства. Вони розважалися в своєму червоному цегляному мавзолеї колишньої величности, оточеному віковим парком-кладовищем спопелілої пишноти. Роберт Вомслі пишався своєю дружиною; але, протягуючи одну руку гостям, другою він міцно стискав альпеншток і градусник.

Одного дня Алісія випадково знайшла листа до Роберта від його матері. Це було немудре послання, повне сподівань на врожай, материнської любові й останніх новин на фермі. Поруч повідомлення про здоров’я поросяти й новонародженого рудого теляти стояло запитання, як почуває себе Роберт. Це був лист просто з рідних полів, де були біографії бджіл, цілі оповідання про ріпу, про сушені яблука, закиди, що забув батьків, і гімни свіжознесеним яйцям.

— Чому ти не показував мені листів від своєї матері? — спитала Алісія. В її голосі було щось таке, що мимохіть примушувало вас думати про лорнети, про рахунки в ресторані “Тіффені”, про санки, що м’яко ковзають по сніжній дорозі, про дзвін хрусталевих дармовисів на канделябрах вашої бабуні, про сніг на даху монастиря, про поліційного сержанта, що не дозволяє взяти вас на поруки. — Твоя мати, — говорила далі Алісія, — запрошує нас на ферму. Я ніколи не була на фермі. Ми поїдемо тижнів на два, Роберте?

— Поїдемо, — сказав Роберт з поважним виглядом члена найвищого суду, що приєднується до загальної думки. — Я нічого не говорив тобі, бо думав, що ти не захочеш туди їхати. Але мене дуже радує твоє бажання.

— Я сама напишу їй, — відказала Алісія, злегка пожвавішавши. — І Феліс зараз же почне пакувати мої чемодани. Я гадаю, семи буде досить. Твоя мати не дуже багато приймає? А вечірки в неї часто бувають?

Роберт підвівся і, як оборонець села, виступив проти шести з семи чемоданів. Він доклав усіх зусиль, щоб визначити, з’ясувати, змалювати, описати, що таке ферма. І його слова здавалися йому самому якимись чудними. Досі він не усвідомлював, до чого він урбанізувався.

Через тиждень вони висідали на маленькій станції за п’ять годин їзди від столиці. Якийсь веселий молодик, з гучним голосом і глузливою посмішкою, під’їхавши на візку, запряженому мулом, галасливо привітав Роберта:

— Хелло, містере Вомслі! Таки найшли дорогу додому! От шкода, що не міг приїхати за вами в автомобілі — батько сьогодні оре ним десять акрів під конюшину. Сподіваюсь, ви мені вибачите, що я зустрічаю вас не в смокінгу, але ще ж немає шостої[344].

— Дуже радий тебе бачити, Томе, — сказав Роберт, потискуючи братові руку. — Так, таки найшов дорогу додому. Маєш рацію казати “таки”. Я не був тут уже більше двох років. Але тепер, хлопче, я приїздитиму до вас частіше.

З-за рогу станційного будинку показалась Алісія. У своїй легкій серпанковій сукні, з мереженою розвійним парасолем, вона здавалась у цей гарячий день холодною, як північне сяйво, білою, як норвезька снігова королева. І з Тома враз злетіла його невимушеність. Він став просто хлопчиськом, одягненим у синій тиковий костюм, і по дорозі додому свої таємні думки він довіряв лише мулові.

Вони їхали додому. Сонце стояло вже низько і щедро зрошувало цілим потоком золота поля буйної пшениці. Місто було десь далеко-далеко. Дорога немов стрічка, що впала з сукні безжурного літа, вилася-звивалася край лісу, по долині, навколо горбів. Вітер гнався за ними, іржучи немов лошак за Фебовими кіньми.

Скоро з зелені старого гаю виглянула сіра ферма; показалась довга, облямована ліщиною алея, що тягнулася від дороги до дому, повіяло ароматом шипшини й вогкою прохолодою верб понад річкою. І раптом усі голоси рідної землі заспівали в душі Роберта Вомслі. Гучно, лунко линула ця пісня з-під склепіння стемнілого лісу, дзижчала й щебетала в погорілій від пекучого сонця траві,