Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Ану заткни пельку,— озвався Ел.

Том посміхнувся до нього.

— Ну, одразу видно: без дівчини тобі тоскно.

— Ну й що?

— Він вранці не з тої ноги встав, ма’. Він нехороший хлопчик.

— От піду від вас скоренько,— роздратовано сказав Ел.— Людині легше пробитися, коли сім’ї нема.

— А ти сам за дев’ять місяців сімейним будеш,— відповів Том.— Бачив, як ти жеребцював.

— Ти псих,— сказав Ел.— Я в гараж влаштуюся, їстиму в ресторанах.

— У тебе за дев’ять місяців жінка будуть і синок.

— Я ж сказав тобі: не буде.

— А ти башковитий, Еле,— сказав Том.— Диви: по голові гамселитимуть.

— Хто?

— Завше такі знайдуться, аби отак-о зробити,— зауважив Том.

— Ти гада’ш, Томе, тільки тому що ти...

— Ану припиніть обидва,— втрутилася мати.

— Та я сам винен,— мовив Том.— Кепкував з нього. Я ж не хтів образити, Еле. Не знав, що тобі та дівчина отак в око впала.

— Нема таких дівчат, які б мені в око впали.

— Ну гаразд, нема таких. Більше не сваритимемося.

Вантажівка виїхала за околицю міста.

— Диви: скільки хотдогів продається — сотні крамниць! — зауважив Том.

— Томе! — сказала мати.— У мене долар лишився припасений. Тобі що, настільки кави хоцця — мо’, його потратить?

— Ні, ма. Я так просто.

— Та візьми, якщо кортить.

— Ні, ліпше не тре’.

— Тоді годі про каву,— сказав Ел.

Том якийсь час мовчав.

— Здається, тут мені вже шлях накатаний,— мовив він.— Ті самі дороги, що ми тої ночі проїздили.

— Сподіваюся, ніколи більш до такого жаху не потрапимо,— сказала мати.— Тоді вночі лячно було.

— Волів би я більше ніколи туди не втрапити.

Сонце встало за обрієм, і велика тінь падала на дорогу поряд з вантажівкою, миготячи на стовпах. Машина проїхала повз перебудований Гувервілль.

— Бачте,— сказав Том.— А тут знову живуть. Наче все те саме.

Ел поступово посвітлішав.

— Мені розказували, що тут у декого по п’ятнадцять-двадцять разів усе спалювали. Казали, погорільці просто ховались у верболозі, а потім вилазили і нові хатки ставили з бур’яну. Просто як ті ховрахи. Так уже до того призвичаїлися, що їх уже не зачіпало. Дивилися на це просто як на негоду.

— Певно, тоді вночі я достеменно в негоду втрапив,— озвався Том.

Вони рушили далі по широкому шосе. Сонце світило, але вони тремтіли.

— Уранці дрижаки хапаю,— мовив Том.— Значить, зима скоро. Сподіваюся тільки, що ми хоч якісь гроші заробимо, перш ніж вона настане. Узимку в наметі не надто приємно.

Мати зітхнула, а потім випросталась і високо піднесла голову.

— Томе,— сказала вона,— узимку нам тре’ поставити хату. Кажу тобі: тре’. Руті ще нічо’, а Вінфілд геть на силі підупав. Коли задощить, у нас має бути дах над головою. Чувала, тут повсякчас хлюща.

— Купимо хату, ма’. Не переймайтесь. У вас буде хата.

— Аби лише дах і долівка. Аби малі спали не на голій землі.

— Ми постараємося, ма’.

— Не хочу зара’ цим перейматися.

— Ми постараємося, ма’.

— Намагаюся не панікувати,— сказала вона.— Але іноді така слабкість бере.

— Ніколи такого не помічав.

— Уночі іноді отак почуваюся.

З вантажівки почулося загрозливе сичання. Том міцніше вчепився за кермо і щосили натиснув гальма. Вантажівка різко зупинилася. Том зітхнув.

— Ну от і край,— сказав він і відкинувся на спинку крісла. Ел зіскочив і метнувся до переднього колеса оглядати шину.

— Отакенний цвях,— мовив він.

— У нас є запаска?

— Ні,— відповів Ел.— Усе використали. Є латка, але клею нема.

Том повернувся на місце і сумно всміхнувся матері:

— Не варто було вам казати про той долар,— сказав він.— Ми б якось її полатали.

Він виліз із вантажівки й підійшов до спущеної шини. Ел указав на великий цвях, що стирчав з покришки.

— Ось,— мовив брат.

— От бодай один цвях на дорозі — і ми неодмінно на нього напоремося.

— Що, так погано? — спитала мати.

— Та не так погано, але латати доведеться.

Згори вантажівки звісились інші члени родини.

— Прокол? — запитав батько, але побачив шину й замовк.

Том попросив матір звільнити сидіння і дістав з-під крісла банку з латками. Розкатав гумову смужку, вийняв тюбик з цементом і обережно стиснув.

— Маже засох,— сказав Том.— Мо’, вистачить усе ж таки. Ну, Еле. Заблокуй колеса ззаду. Спробуймо її підняти домкратом.

Том і Ел почали злагоджено працювати. Підклали каменюки під колеса, поставили домкрат на передній міст і підняли корпус машини вгору. Зірвали покришку. Знайшли прокол, занурили ганчірку в бензобак і промили камеру довкола дірки. А потім, поки Ел щільно тримав камеру, натиснувши на неї коліном, Том роздер навпіл тюбик з цементом і акуратно, тонким рівним шаром розмазав рідину складаним ножем по гумовій смужці. Обережно змазав краї проколу.

— Ну, а тепер хай сохне, а я виріжу латку.

Він підрівняв краї синьої гумової латки. Ел щільно стискав камеру, доки Том обережно ставив латку на прокол.

— Є! Тепер клади на підніжку, я молотком приб’ю.

Він ретельно постукав по латці, а потім розкатав гуму й оглянув краї смуги.

— От і все! Триматиметься. Надівай її на обід, тре’ підкачать. Здається, ма’, ваш долар лишиться при вас.

— От якби в нас була запаска,— сказав Ел.— Ліпше б у нас була запаска, Томе, раз — і підкачали. Тоді хоч уночі будь-який прокол виправимо — раз — і готово.

— От будуть у нас гроші на запчастини — краще купимо кави і м’яса вирізку,— озвався Том.

У ранковому світлі проїжджали поодинокі машини, і сонце зігрівало шосе. Вітер, ніжний і лагідний, подув поривами з південного заходу, а гори обабіч широкої долини майоріли в неясному перлистому серпанку.

Том досі накачував шину, коли раптом на другому боці шосе зупинився легковик, який їхав з півночі. Звідти вийшов смагляво-червоновидий чоловік, убраний у світло-сірий діловий костюм, і наблизився до вантажівки. Голова в нього була непокрита. Він усміхнувся, і його зуби виявилися дуже білими порівняно з брунатною шкірою. На безіменному пальці лівої руки була масивна золота обручка. Жилет перетинав тонкий золотий ланцюжок — звідти звисав маленький брелок у вигляді золотого футбольного м’яча.

— Ранок добрий,— доброзичливо привітався незнайомець.

Том перестав качати шину і підвів