Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Добрий.

Чоловік скуйовдив жорстке, підстрижене сивувате волосся:

— Люди добрі, ви роботу шукаєте?

— Атож, містере. У всі шпаринки зазирали.

— Персики вмієте збирати?

— Ніколи не доводилося,— відповів батько.

— Збиратимемо що завгодно,— квапливо перебив Том.— Що є, те й збиратимемо.

Чоловік помацав свій золотий брелок-м’ячик.

— Ну, для вас є багато роботи в сорока милях звідти на північ.

— Звісно, раді будемо її одержати,— сказав Том.— Скажіть нам, як туди дістатися,— негайно чкурнем.

— Ну то їдьте на північ до Пікслі — туди миль тридцять п’ять-тридцять шість, повернете на схід. Будь-кого спитайте, де ранчо Гупера. Там багато роботи для вас.

— От добре.

— А ви знаєте, чи є інші, які теж роботу шукають?

— Авжеж,— відповів Том.— Біля Відпетча в таборі багато охочих.

— Тоді туди поїду. Можемо досить багато набрати. Не забудьте: повертаєте на схід у Пікслі й весь час прямо їдьте, на схід, до ранчо Гупера.

— Ага,— відповів Том.— Так вам вдячні, містере. Нам без роботи край.

— Не варто дякувати. Швидше їдьте.

Він перейшов шосе, сів у своє авто і поїхав на південь.

Том наліг на ручку помпи.

— По двадцять за раз,— мовив він.— Раз — два — три — чотири... двадцять.— Далі Ел перейняв помпу, потім батько, а за ним дядько Джон. Шина швидко наповнювалася повітрям, спухала і гладшала. Тричі, й кожен по колу.

— А тепер униз її, глянемо,— сказав Том.

Ел зняв домкрат і відпустив передній корпус вантажівки.

— Досить,— сказав він.— Здається, навіть трохи перебрали.

Вони поскидали інструменти в машину.

— Ну, гайда,— покликав Том.— Нарешті в нас скоро буде роботи досхочу.

Мати знову сіла всередину. На цей раз машину повів Ел.

— Тепер помалу веди. Не спалюй бензин, Еле.

Вони їхали полями, осяяними сонячним ранком. Імла розсіялась, гори стало чіткіше видно, і на них проступили брунатні та чорно-фіолетові складки. З плоту злетіли сполохані вантажівкою дикі голуби. Ел мимоволі пришвидшив їзду.

— Полегше,— попередив його Том.— Латку прорвеш, якщо отак-о тиснутимеш. Нам тре’ туди дістатися. Мо’, і сьо’дні роботу знайдемо.

Мати схвильовано проказала:

— Як четверо чоловіків знайдуть роботу — мо’, мені одразу кредит одкриють. Спершу кави візьму, бо ж ви цього хтіли, ще — трохи борошна, розпушувача і м’яса шматок. Ні, боковини спочатку ліпше не брати. Потім купимо, заждемо. Мо’, в суботу. І ще мило. Тре’ мила. Знати б, де ми зупинимося.— Вона торохтіла далі: — І молока. Усе зроблю, щоб молока знайти — Ружі Шаронській наказали То пити. Та пані, медсестра, казала.

По теплій трасі проповзла, звиваючись, змія. Ел одним ривком метнувся до неї, переїхав гадюку і знову повернув на свою смугу.

— Це ж соснова змія,— сказав Том.— Нащо ти її розчавив.

— Ненавиджу їх,— весело відповів Ел.— Усіх повзучих ненавиджу. Аж кишки від них мотає.

Опівдні дорожній рух пожвавився, на шосе побільшало автівок: їхали комівояжери в блискучих двомісних машинах, з намальованими на дверцятах емблемами своїх підприємств; дзвінко грюкали ланцюгами червоно-білі бензовози; автомобілі з квадратними дверцятами — машини постачальників продуктів оптом до різних крамниць. Обабіч дороги рясніла земля. Там були фруктові сади, чиє листя наллялося соком і обважніло; виноградники з довгими зеленими лозами, які вкривали грядки килимами. Там були грядки з динями й кукурудзяні поля. У зелені виднілися білі хатки, скрізь обсаджені трояндами. А сонце було золотим і теплим.

На передньому сидінні мати, Том і Ел не вірили тому, що щастя справдилося.

— Правда: давно вже мені не було так файно,— промовила мати.— Назбираємо багато персиків, а там і житло буде, хоч на кілька місяців заорендуємо. У нас має бути дім.

— Я гроші відкладатиму,— сказав Ел.— Накопичу — і влаштуюся в гараж робити. Винайму кімнату, а їстиму в ресторанах. У кіні щовечора буватиму, хай там чорт. На недорогих сеансах. Про ковбоїв.

Його руки міцніше стиснули кермо. У радіаторі заклекотіла вода, засичала пара.

— Ти наповнив бак? — спитав Том.

— Атож. Ззаду наче вітер. От і кипить.

— Напрочуд файний день,— сказав Том.— От у Макалістері робив — а сам міркував: як буде, коли вийду. Та я просто б до геєни вогненної пішов — і ніщо б мене не спинило. Здається, це було в давнину. Здається, років сто тому я так міркував. Один охоронець там негідник був. Збиравсь я ’му затопити. Гадаю, звідти мене зло на копів бере. Усі копи один на одного скидаються. А той червонопикий був. На кнура схожий. Подейкували, в нього брат на Заході живе. Той коп так робив: випустять кого достроково, з підпискою — а той до братана свого випроводжував, а потім працюй задарма. А хто лише писне — того назад за ґрати, хай далі строк мотає, бо, ти бач, умови звільнення порушив. Ось що мені розказували.

— А ти не думай про це,— благала мати.— От я сті’ки всячини накуплю. Борошна сті’ки, смальцю.

— Та не можу не думати про те,— озвався Том.— От примусь ті голоси в собі замовкнути — а вони своєї, знов тебе як ударом. Був там один придурень без клепки. Ніколи вам про нього не казав. Виглядав — наче Радісний Хуліган з коміксу[33]. Сам ніби нешкідливий був, незлий. Усе ладнався втекти. Наші в камері його Причмеленим Хуліганом прозивали.

— Не думай про це,— благала мати.

— Далі давай,— сказав Ел.— Продовжуй про того хлопця.

— Та нічо’ тут такого нема,— сказав Том.— Він завше втекти намагався. Складе план — але ніколи язика за зубами не тримає, от про нього скоро всі й знали, навіть тюремники. Спробує втекти — а То хапають під руки і назад у тюрму. Ну, одного разу він знову план той утечі намалював. Звісно, всім навколо показав. Ну, а ми ні пари з вуст. Десь у нього мотузка схована була, він по стіні поліз. А внизу ждало шестеро наглядачів зі здоровезним мішком напоготові, Хуліган цей тихцем по стіні спускається, а вони його хап — і в мішок. Зав’язали То, так що він і писнути не міг, і назад притарабанили. Наші так реготалися, мало животи не надірвали. А Хуліган цей зовсім в одчай вдався. Повсякчас тільки й плакав, плакав, скиглив, зовсім заслаб. Так йому на душі зле стало. Узяв шпильку і вени собі перерізав ну й кров’ю стік, бо