Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

мене тут дівчатко. Ви ж знаєте, яка донька гарненька. Цього тижня в таборі їй навіть приз дали за красу — така вона симпатяга. Ну й що з нею стане? Тане як свічка. Не можу цього терпіти. Вона така красунечка. От як учиню щось.

— Що? — спитав Віллі.— Що ти вчиниш — украдеш щось, за ґрати сядеш? Уб’єш когось — і в зашморг?

— Не знаю,— відповів Джул.— Ум за розум заходить, як подумаю. Схибнуся, різьбу зірве.

— А мені танців бракуватиме,— сказав Том.— Таких чудових танців — от файних напрочуд — ще не бачив. Ну, піду відісплюся. Путь довга. Ще стрінемося.

Вони потиснули один одному руки.

— Аякже, стрінемося,— відповів Джул.— Ну, бувай.

Том зник у пітьмі.

 темряві в наметі Джоудів на матраці лежали Руті з Вінфілдом і мати поряд з ними. Руті прошепотіла:

— Ма!

— Що? Ти ще не спиш?

— Ма’... а там, куди ми їдемо, крокет є?

— Не знаю. Поспи. Ми хочемо пораніше виїхати.

— Ну, мені хтілося б... от якби ми тут лишились — адже тут крокет є.

— Цить! — сказала мати.

— Ма’, а сьо’дні Вінфілд ударив одного хлопчика.

— Негідник.

— Знаю. Я казала, а він його як ударить — просто в ніс. Ісусе, кров так і хлистала!

— Не кажи таких слів. Не годиться отак-о говорити.

Вінфілд обернувся до них.

— Цей недоросток нас обізвав «окі»,— промовив він, і голос його зривався від обурення.— А про себе казав, що ніякий він не «окі», бо з Ореґону. Обзивав нас «клятими окі». Ну я йому й врізав.

— Цить! Негоже так робити. Ну, обзивався — але ж це не шкодить.

— Я їм не спущу,— люто сказав Вінфілд.

— Цить! Спати.

— От побачили б ви,— сказала Руті,— як кров хлистала... усю одежу залляла.

Мати висунула руку з-під ковдри і ляснула Руті пальцем по щоці. Дівчинка на мить завмерла, а потім зарюмсала, тихо схлипуючи.

 санітарній частині сиділи батько і дядько Джон у двох суміжних кабінках.

— Ну, хоч востаннє файно посидимо,— сказав батько.— Звісно, приємно тут. Пам’ята’ш, як малі налякалися, коли вперше воду спустили?

— Та і я спершу здрейхвив,— зізнався дядько Джон. Він охайно розправив свій комбінезон біля колін.— Як у мене на душі муторно,— сказав він.— Відчуваю: нагрішу.

— Та не нагрішиш,— мовив батько.— У тебе ж грошей катма. Так що сиди сумирно. Бо за гріх тре’ мінімум два бакси викласти, а де в нас ті два бакси?

— Так! Але в мене гріх і в помислах.

— Чудовезно. Матимеш гріх задарма.

— Але ж це негодяще,— сказав дядько Джон.

— Зате дешевизна,— відповів батько.

— Не блюзни.

— Я й не блюзю. Ти просто знай собі грішиш. Ти завше грішним почува’шся, коли тут аж пекло суще колотиться.

— Та знаю,— погодився дядько Джон.— Завше зі мною так було. А я й половини своїх діянь не розказав.

— Ну й не нав’язуй їх.

— Оці файні туалети мене роблять грішним.

— Ну то в кущі ходи. Давай, підтягуй штани й ходім — спати пора.

Батько підтягнув шлейки комбінезона на місце й заклацнув пряжку. Спустив воду в унітазі й замислено споглядав, як вона вирує в глибині.

е не розвиднилося, коли мати підняла на ноги свою родину в наметі. Тьмяні нічні вогники блимали крізь прочинені двері санітарних блоків. З наметів уздовж дороги долунювало різноманітне хропіння сплячих.

— Ну ж бо, підйом,— сказала мати.— Нам тре’ вже їхати. Ось-ось розвидниться.— Вона підняла рипучу стулку ліхтаря і запалила ґніт.— Ну, ви всі.

На долівці намету повільно пробуджувалося життя. Ковдри й білизна були відкинуті геть, і сонні очі, мружачись, глянули на світло. Мати накинула сукню на свою нічну сорочку.

— У нас кава скінчилася,— сказала мати.— Лишилося кілька коржів. Можемо з’їсти їх по дорозі. Ну, вставайте, повантажимо машину. Вставайте зара’. Не шуміть. Не хочу сусідів будить.

Минуло кілька хвилин, щоб усі остаточно пробудилися.

— Тепер нікуди не тікайте,— наказала мати дітям.

Усі вдягнулися. Чоловіки прибрали брезент і завантажили багаж на машину.

— Гарненько складайте, рівно,— наполягала мати.

Вони склали матраци на речі та напнули брезент, зав’язавши на кінцях.

— Ну все, ма’,— сказав Том.— Готово.

Мати тримала тарілку схололих перепічок.

— Ну от. Беріть по одній. Це все, що в нас є.

Руті з Вінфілдом похапали по перепічці та полізли нагору. Вони натягли на себе ковдру й знову заснули, досі стиснувши в рученятах схололі закляклі перепічки. Том знову сів у водійське крісло і натиснув стартер. Той спочатку загув, а потім замовк.

— Чорт тебе дери, Еле! — закричав Том.— Акумулятор розрядився.

Ел вибухнув:

— А як я його заряджу, коли в мене бензину чортма?

Зненацька Том розсміявся.

— Ну, не знаю як, але ти винен. Доведеться так її крутити.

— Кажу тобі, не я винен.

Том виліз і витягнув з-під сидіння руків’я.

— Це я винен,— мовив він.

— Давай, ти, дивак,— Ел схопив його за руку.— Прикрути свічку, а то мені руки відірве.

— Гаразд, крути давай.

Ел крутив кривошип так і сяк. Двигун крутився, тріщав і ревів, наче автомобіль захлинався, коли Том обережно заводив машину Потім він прикрутив свічку і зменшив дросель. Мати сіла поруч з ним.

— Ми так усіх у таборі перебудимо,— сказала вона.

— Знову заснуть.

Ел сів з іншого боку.

— Татко з дядьком Джоном нагорі,— повідомив він.— Спати хочуть.

Том під’їхав до головних воріт. З офісу вийшов сторож і спрямував на машину промінь ліхтарика.

— Стривайте,— сказав він.

— Що?

— Ви назовсім їдете?

— Аякже.

— Ну, мені треба вас викреслити.

— О’кей.

— А куди їдете?

— На півночі щастя пошукаємо.

— Ну, хай щастить,— сказав сторож.

— І вам того ж. Бувайте.

Вантажівка поволі обігнула пагорб і виповзла на дорогу. Том прямував тим самим маршрутом, яким вони їхали сюди,— повз Відпетч на захід, дістався шосе 99, потім на північ широким асфальтованим шосе в бік Бейкесфілда. Уже світало, коли водій виїхав на околицю міста.

— Куди не глянь,— сказав Том,— ресторани всюди. І в кожному кава. Чуєш, отой усю ніч відчинений. У них кави