Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

сіла поряд з Елом на траву й не мовила жодного слова. Ел поклав їй руку на талію і провів пальцями.

— Облиш,— сказала дівчина.— Ти лоскочеш.

— Ми завтра їдемо,— мовив Ел.

Вона вражено подивилася на нього.

— Завтра? Куди?

— На північ,— недбало кинув він.

— А ми ж збиралися побратися — хіба ні?

— Авжеж, колись.

— Ти ж казав, що дуже скоро! — гнівно вигукнула вона.

— Ну, як тільки настане скоро.

— Ти ж обіцяв! — Його пальці полізли далі.— Негідник,— закричала вона.— Ти ж казав, ми одружимося.

— Ну добре, так і буде.

— А тепер ти їдеш.

Ел запитав:

— Що з тобою? Ти що, вагітна?

— Ні.

Ел зареготав.

— І нащо я час марнував?

Вона скинула підборіддя і скочила на ноги.

— Ти мерзотник, геть від мене, Еле Джоуд. Бачити тебе більше не хочу.

— Ой, та годі. Що сталося?

— Ти про себе думаєш... нібито ти просто бозна-який моторун.

— Та просто зачекай.

— Ти ще гадаєш, ніби я з тобою гулятиму. Ще чого! Я стільки інших знайду.

— Та просто зачекай.

— Ні, сер... ану геть!

Ел раптом схопився, хапнув її за литку і рвонув на себе. Він зловив дівчину в падінні та затиснув рукою їй розлючений рот. Вона намагалася вкусити йому долоню, але він міцно затискав дівчині рота, охопивши другою рукою. І за мить вона змовкла, а ще через якийсь час вони сміялися, лежачи разом у сухій траві.

— Ну що таке, ми ж повернемося — скоро, гадаю,— сказав Ел.— І у мене буде грошви повен гаман. Поїдемо в Голлівуд запросто кіно дивитися.

Вона лежала на спині. Ел нахилився над нею. І побачив яскраві зорі, віддзеркалені в її зіницях, і чорну хмару, віддзеркалену в її зіницях.

— Ми їдемо на потязі,— сказав він.

— А скільки це займе? — спитала вона.

— О, ну, мабуть, місяць,— відповів він.

пустилася вечірня темрява, а батько і дядько Джон сиділи навпочіпки біля офісу в оточенні голів родин переселенців. Вони задивилися в ніч і в майбутнє. Невисокий управитель у білому костюмі, протертому на швах, але чистому, спирався ліктями на бильце ґанку. Обличчя в чоловіка було втомлене, змарніле. Гастон подивився на нього.

— Вам краще поспати, містере.

— Так, треба, теж так думаю. Учора ввечері в третьому блоці дитина народилася. Так і повитухою[32] нівроку стану.

— Чоловіку треба це знати,— сказав Гастон.— Жонатому — особливо.

Батько мовив:

— Ми вранці їдемо.

— Невже? Куди їдете?

— Думаю, поки що на північ подамося. Спробуємо застати, коли бавовну збирають. Ми роботи не знайшли. А їсти ж тре’.

— А відомо, що там є робота? — спитав Гастон.

— Не знаю, але певні, що тут її нема.

— Вона буде, заждіть трохи,— сказав Гастон.— Ми триматимемося.

— Нам їсти тре’,— відповів батько.— Люди тут файні... і туалети є, і все таке. Але ж нам їсти тре’. Пального повен бак. Тож трохи ще проїдемо, на дорогу вистачить. А ми тут щодня мились. У житті таким чистим не був. От кумедія — раніше я раз на тиждень мився і ніколи, здається, не смердів. А зара нічо’ не розумію: день не помиюсь — і вже від мене тхне. От і думаю: це тому, що часто миюся, так?

— Може, ви раніше не зважали,— припустив управитель.

— Може. От якби... от якби ми лишитися могли.

Невисокий управитель стиснув скроні долонями.

— Думаю, ще одна дитина ввечері народиться,— сказав він.

— У нас уже скоро родини побільшає,— сказав батько.— Хтів би я, аби це тут сталося. Авжеж, хтів би, коли б ми могли.

ом, Віллі та Джул-напівкровка сиділи на краю танцмайданчика, звісивши ноги.

— У мене тютюнцю повен кисет,— сказав Джул.— Хочете закурити?

— Аякже,— відповів Том.— Сто років не димив.

Він акуратно згорнув коричневий цигарковий папірець, щоб не просипати тютюн.

— Ну, скажу щиро — шкода, що ви від’їджаєте,— сказав Віллі.— Хороші ви люди.

Том запалив цигарку.

— Я багато думав над цим. Ісусе Христе, от якби... якби ми тут лишилися.

Джул прийняв назад свій тютюн.

— Недобре ведеться,— сказав він.— У мене донька маленька. Думав: от осядемо тут, до школи вона ходитиме. Але, чорт забирай, ніде надовго не затримуємося. Просто кочуємо туди-сюди, і кінця-краю не видко.

— Бодай нам у тих гувервіллях знов не опинитися,— мовив Том.— Мене там раз переляк узяв.

— Що, на представників шерифових нарвався?

— Та боявся, як би кого не вколошкати,— сказав Том.— От побули там на дрібку, а ледь стримувався, аж кипів. Один представник нагрянув, мого друга замів — тільки тому, що той йому насторч сказав. От думав — приб’ю кого.

— А ти страйкував колись? — спитав Віллі.

— Ні.

— Ну, а я багато міркував: чого це представники до нас зі скандалами не лізуть? Гадаєш, оцей коротун в офісі їх спиняє? Ні, сер.

— Ну, а що тоді? — спитав Джул.

— А от скажу тобі. Це тому, що ми всі заєдно діємо. Представник до когось одного в таборі не полізе. Він за весь табір, який клене, зачепиться та загрузне. І не посміє. Усе, що нам треба,— це крикнути, і двісті набіжать. Ось один балакав та й зібрав цілу спілку біля дороги. Казав, що й ми можемо те саме будь-де зробити. Просто разом триматися. Вони двомстам нічого не заподіють. Вони на одинака напосідають.

— Ну,— сказав Джул,— ну створили ви спілку — і що? Треба ж лідера обрати. А вони ж одразу лідерів заметуть — і що тоді з профспілки?

— Ну,— відповів Віллі,— доведеться над цим якийсь час пометикувати. Я тут уже рік, зарплата повсякчас падає. Чоловік не може сім’ю прогодувати, стаєш на роботу — а дедалі гіршає і гіршає. Нічо’ доброго нема в тому, аби голодувати. Не знаю, що робити. Якщо в чоловіка є коні, він же їх годує — повинен годувати, навіть коли вони не працюють. А якщо на нього люди працюють — йому просто начхати. Коні набагато дорожчі, ніж люди. Не розумію я.

— Теж так почуваюся, що й думати не хочу,— озвався Джул.— Але ж я повинен про це думати. У