Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Облиш,— сказала дівчина.— Ти лоскочеш.
— Ми завтра їдемо,— мовив Ел.
Вона вражено подивилася на нього.
— Завтра? Куди?
— На північ,— недбало кинув він.
— А ми ж збиралися побратися — хіба ні?
— Авжеж, колись.
— Ти ж казав, що дуже скоро! — гнівно вигукнула вона.
— Ну, як тільки настане скоро.
— Ти ж обіцяв! — Його пальці полізли далі.— Негідник,— закричала вона.— Ти ж казав, ми одружимося.
— Ну добре, так і буде.
— А тепер ти їдеш.
Ел запитав:
— Що з тобою? Ти що, вагітна?
— Ні.
Ел зареготав.
— І нащо я час марнував?
Вона скинула підборіддя і скочила на ноги.
— Ти мерзотник, геть від мене, Еле Джоуд. Бачити тебе більше не хочу.
— Ой, та годі. Що сталося?
— Ти про себе думаєш... нібито ти просто бозна-який моторун.
— Та просто зачекай.
— Ти ще гадаєш, ніби я з тобою гулятиму. Ще чого! Я стільки інших знайду.
— Та просто зачекай.
— Ні, сер... ану геть!
Ел раптом схопився, хапнув її за литку і рвонув на себе. Він зловив дівчину в падінні та затиснув рукою їй розлючений рот. Вона намагалася вкусити йому долоню, але він міцно затискав дівчині рота, охопивши другою рукою. І за мить вона змовкла, а ще через якийсь час вони сміялися, лежачи разом у сухій траві.
— Ну що таке, ми ж повернемося — скоро, гадаю,— сказав Ел.— І у мене буде грошви повен гаман. Поїдемо в Голлівуд запросто кіно дивитися.
Вона лежала на спині. Ел нахилився над нею. І побачив яскраві зорі, віддзеркалені в її зіницях, і чорну хмару, віддзеркалену в її зіницях.
— Ми їдемо на потязі,— сказав він.
— А скільки це займе? — спитала вона.
— О, ну, мабуть, місяць,— відповів він.
пустилася вечірня темрява, а батько і дядько Джон сиділи навпочіпки біля офісу в оточенні голів родин переселенців. Вони задивилися в ніч і в майбутнє. Невисокий управитель у білому костюмі, протертому на швах, але чистому, спирався ліктями на бильце ґанку. Обличчя в чоловіка було втомлене, змарніле. Гастон подивився на нього.— Вам краще поспати, містере.
— Так, треба, теж так думаю. Учора ввечері в третьому блоці дитина народилася. Так і повитухою[32] нівроку стану.
— Чоловіку треба це знати,— сказав Гастон.— Жонатому — особливо.
Батько мовив:
— Ми вранці їдемо.
— Невже? Куди їдете?
— Думаю, поки що на північ подамося. Спробуємо застати, коли бавовну збирають. Ми роботи не знайшли. А їсти ж тре’.
— А відомо, що там є робота? — спитав Гастон.
— Не знаю, але певні, що тут її нема.
— Вона буде, заждіть трохи,— сказав Гастон.— Ми триматимемося.
— Нам їсти тре’,— відповів батько.— Люди тут файні... і туалети є, і все таке. Але ж нам їсти тре’. Пального повен бак. Тож трохи ще проїдемо, на дорогу вистачить. А ми тут щодня мились. У житті таким чистим не був. От кумедія — раніше я раз на тиждень мився і ніколи, здається, не смердів. А зара нічо’ не розумію: день не помиюсь — і вже від мене тхне. От і думаю: це тому, що часто миюся, так?
— Може, ви раніше не зважали,— припустив управитель.
— Може. От якби... от якби ми лишитися могли.
Невисокий управитель стиснув скроні долонями.
— Думаю, ще одна дитина ввечері народиться,— сказав він.
— У нас уже скоро родини побільшає,— сказав батько.— Хтів би я, аби це тут сталося. Авжеж, хтів би, коли б ми могли.
ом, Віллі та Джул-напівкровка сиділи на краю танцмайданчика, звісивши ноги.— У мене тютюнцю повен кисет,— сказав Джул.— Хочете закурити?
— Аякже,— відповів Том.— Сто років не димив.
Він акуратно згорнув коричневий цигарковий папірець, щоб не просипати тютюн.
— Ну, скажу щиро — шкода, що ви від’їджаєте,— сказав Віллі.— Хороші ви люди.
Том запалив цигарку.
— Я багато думав над цим. Ісусе Христе, от якби... якби ми тут лишилися.
Джул прийняв назад свій тютюн.
— Недобре ведеться,— сказав він.— У мене донька маленька. Думав: от осядемо тут, до школи вона ходитиме. Але, чорт забирай, ніде надовго не затримуємося. Просто кочуємо туди-сюди, і кінця-краю не видко.
— Бодай нам у тих гувервіллях знов не опинитися,— мовив Том.— Мене там раз переляк узяв.
— Що, на представників шерифових нарвався?
— Та боявся, як би кого не вколошкати,— сказав Том.— От побули там на дрібку, а ледь стримувався, аж кипів. Один представник нагрянув, мого друга замів — тільки тому, що той йому насторч сказав. От думав — приб’ю кого.
— А ти страйкував колись? — спитав Віллі.
— Ні.
— Ну, а я багато міркував: чого це представники до нас зі скандалами не лізуть? Гадаєш, оцей коротун в офісі їх спиняє? Ні, сер.
— Ну, а що тоді? — спитав Джул.
— А от скажу тобі. Це тому, що ми всі заєдно діємо. Представник до когось одного в таборі не полізе. Він за весь табір, який клене, зачепиться та загрузне. І не посміє. Усе, що нам треба,— це крикнути, і двісті набіжать. Ось один балакав та й зібрав цілу спілку біля дороги. Казав, що й ми можемо те саме будь-де зробити. Просто разом триматися. Вони двомстам нічого не заподіють. Вони на одинака напосідають.
— Ну,— сказав Джул,— ну створили ви спілку — і що? Треба ж лідера обрати. А вони ж одразу лідерів заметуть — і що тоді з профспілки?
— Ну,— відповів Віллі,— доведеться над цим якийсь час пометикувати. Я тут уже рік, зарплата повсякчас падає. Чоловік не може сім’ю прогодувати, стаєш на роботу — а дедалі гіршає і гіршає. Нічо’ доброго нема в тому, аби голодувати. Не знаю, що робити. Якщо в чоловіка є коні, він же їх годує — повинен годувати, навіть коли вони не працюють. А якщо на нього люди працюють — йому просто начхати. Коні набагато дорожчі, ніж люди. Не розумію я.
— Теж так почуваюся, що й думати не хочу,— озвався Джул.— Але ж я повинен про це думати. У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.