Публій Овідій Назон - Метаморфози

од любові до тебе звільнюся,

Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене,

Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає:

Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі.

Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна.

Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю, —

/730/ Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати

Годі), подбайте, молю, щоб жила бодай згадка про мене:

Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!“

Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки

Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками

І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся:

„Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?“

З тим і влізає в петлю, все ж обличчям — до Анаксарети.

Мить — і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло.

Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері

/740/ Сумно стогнали-гули, а тоді, розчахнувшись, явили

Вчинок жахний, і слуги, скричавши, зняли нещасливця

І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше.

Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне

Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі

Й що матерям-жалібницям належить чинити, вчинивши, —

Вже через місто веде многослізний похід похоронний,

Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає.

Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним,

Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки

/750/ Дівчина вчула, — над нею вже бог закружляв тоді, месник.

От вона й каже, зворушена: „Гляну, кого там хоронять“.

І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить.

Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах, —

Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку

Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити, —

Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия

Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче

Переміняється в те, з чого й серце було в неї, — в камінь.

Думаєш, вигадка це? Саламін{663} береже й до сьогодні

/760/ Статую діви. Венера Задивлена має там нині

Храм свій. Про це пам’ятаючи, не відмовляйся, благаю,

Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо.

Хай за цю ласку мороз не приб’є тобі зав’язі яблунь,

Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!»

Бог, розповівши таке, перевтілився знову: з бабусі

Став красунем-юнаком. І, відкинувши все, що властиве

Жінці старій, заяснів перед нею, ставний і вродливий.

Так от і сонце, прорвавши нараз непроглядну заслону

Хмар дощових, променисто заблисне на чистому небі.

/770/ Силою брати хотів, але не знадобилася сила:

Вродою взяв — зачарована німфа й собі закохалась.

Потім в Авсонському краї, не маючи прав на те, владу

Збройний Амулій посів. Повернули відібране берло

Старцю Нумітору внуки його. Було свято Палілій{664} —

Місто заклали тоді. Та сабінські старійшини й Тацій

Меч підняли. Їм відкривши в укріплення доступ, Тарпея{665},

Зрадниця, смерть під горою щитів прийняла по заслузі.

Курів сини{666} опісля, як то роблять вовки мовчазливі,

Нишком — ні пари з губи — серед ночі до римлян підкрались,

/780/ Аж до воріт підійшли, що на засуви всі їх засунув

Сам Іліад{667}. Та Сатурнія все ж тайкома відчинила

Навстіж одні з тих воріт, і завіси їх не зарипіли.

Тільки по дереву бруси ковзнули — й Венера почула,

Мала засунути їх, та не годні й боги перетяти

Задуму інших богів. Побіч Януса, де прохолодні

Води несе джерело, поселялись авсонські наяди.

От і звернулась богиня до них, і вони відгукнулись,

Бо справедливе прохання було, — воєдино зібрали

Води свого джерела. Та крізь Януса браму широку

/790/ Можна було ще пройти: на заваді не стала ще хвиля.

Ось під туге джерело вони сірку кладуть зеленаву

І полум’яну смолу в порожнистих запалюють жилах.

Збуджена силою цих речовин пробивається пара

В глиб джерела; ви змагалися щойно з морозом альпійським,

Води дзвінкі, а тепер — не уступите навіть вогневі!

Збризкані полум'янистим дощем, запалали одвірки.

Тож надарма крізь відчинену браму прорватись хотіли

Грізні сабіни: вогонь нею плив. А тим часом за зброю

Марсовий воїн вхопивсь. Проти ворога вивів загони

/800/ Ромул — і вкрилась тілами сабінів земля наша римська,

Вкрилась тілами й своїх. І змішав тоді меч нечестивий

Тестя завзятого кров із гарячою крівцею зятя{668}.

Миром війну зупинили, проте: не дали, схаменувшись,

Волі мечам до кінця — співправителем став тоді Тацій.

Потім, як Тацій помер, ти однакове двом цим народам,

Ромуле, право надав. І до батька безсмертних і смертних

Так ось, шолом свій відклавши, звернувся Маворт-зброєвладця:

«Батьку, назріла пора, — на твердій-бо основі сьогодні

Римська держава стоїть, від вождя одного не залежна, —

/810/ Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку,

Виповнив ти — над землею піднявши, прийняв його в небі.

Сам же мені ти сказав у свій час на зібранні безсмертних, —

Я ж, пам'ятливий, у серці зберіг твоє слово священне, —

„Буде такий, що його піднесеш у блакитну високість“.

Ось що тоді ти сказав, і хай сповниться те віщування!»

Схвально Всевладний кивнув, і завоями хмар непроглядних

Небо вповив, блискавицею світ нажахавши та громом.

І, зрозумівши цей знак, Повелителя згоду виразну,

На колісницю зійшов, обіпершись на спис, і багряним

/820/ Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись,