Себастьян Фолкс - Пташиний спів

разом з пайками, а якщо її черпали з воронок, то смак був набагато гірший. Чай був не кращим, зі спотвореним смаком від бочок з-під пального, в яких його приносили. Але зараз це вино викликало таке відчуття, наче у бокалі складна квінтесенція самої Франції, та не примітивного пекла Пікардії, а давніх сільських місць, де ще залишалась надія.

Вочевидь, він втомився сильніше, ніж думав. Коли принесли стейк та пудинг з нирками, він з’їв скільки зміг. Відмовився від десерту та перейшов до кави з цигаркою. У Кінгс-Лін він пересів на місцевий потяг, який прямував до Шерінгему норфолським узбережжям — здається, саме те місце радив Уїр. У вагоні цього маленького поїзда Стівен зрозумів, що йому вже набридло їхати, хотілося вийти на вулицю, на чисте мирне повітря, хотілося лягти у м’яке ліжко у якому-небудь готелі. На першій же зупинці — у селі Бернем-Маркет — він витяг знизу з багажника свою валізу та зійшов на платформу. Звідти можна було зійти прямо у село, розрізане на дві половини колією, обабіч якої ріс м’який охайний газон. Більшість будинків виглядала так, наче їх було збудовано у XVIII столітті; вони були просторі, але скромні і чергувалися десь із півдюжиною крамниць, серед яких були аптека, бакалія та магазин з приладдям для коней. Під величезним каштаном розмістився низенький готель під назвою «Дрізд». Стівен увійшов всередину та подзвонив у дзвіночок, який стояв на прилавку біля сходів. Ніхто не з’явився, і Стівен попрямував у бар. Підлога тут вимощена кам’яними плитами, відвідувачів не було, хоча на столах з обіду залишилися пивні келихи. У барі стояла півтемрява та прохолода через кам’яну підлогу та важкі дерев’яні балки.

Пролунав жіночий голос, і Стівен повернувся, зустрівши непевну усмішку округлої жінки у фартусі. Вона сказала, що тут тільки прибирає, а власник закладу поїхав у справах. Тим не менше вона запропонувала йому пройти у кімнати за умови, якщо Стівен поставить свій підпис у реєстровій книзі.

Жінка провела його нагору до маленької кімнати з комодом з червоного дерева та старим дерев’яним ліжком, вкритим товстою білою пуховою ковдрою. Біля дверей стояв єдиний стілець і умивальник з порцеляновим глечиком і тазом. З іншого боку від дверей Стівен побачив невелику поличку з півдюжиною зачитаних книжок. Вікно виходило на зелений газон перед готелем, а квітучий каштан майже повністю закривав небо. Стівен подякував жінці та кинув свою валізу на ліжко. Це була саме така кімната, яку він хотів.

Розпакувавши речі, Стівен влігся на ліжку та заплющив очі. Хотілося спати, але повіки блимали занадто швидко. Сон то наближався до нього, то відскакував, не даючи забуття. Зрештою, Стівен залишився у стані напівсну, як у поїзді, і в його голові виникли яскраві сцени з минулого без якогось чіткого порядку. Ситуації та люди, яких він вже забув, з’являлися — дуже чіткі та безпосередні — і знов зникали. Він намагався зупинити цю моторошну послідовність спогадів, але знов і знов бачив, як Дуглас падає з нош на слизькі дошки в траншеї після вибуху снаряду, як його мертве тіло пасивно опускається на підлогу. Згадався солдат, якого Стівен вже забув, — Стад, — з нього зірвало каску і кулеметною чергою рознесло голову, коли він нахилився комусь допомогти.

Стівен підвівся з ліжка. Руки трусилися, як в Уїра під час обстрілу. Він глибоко вдихнув та відчув, як груди наповнює повітря. Його дивувало, що зараз, у спокійному, безпечному англійському селі, він відчуває шок від війни. Стівена потягло надвір. Він уже давно не був в Англії, і, можливо, варто піти прогулятися та роздивитися.

Його кроки гучно лунали непокритими дерев’яними сходами, коли він спускався у хол та виходив на вулицю.

Він підняв плечі та знов опустив їх з глибоким переривчастим видихом. Спочатку він йшов вздовж газону, а потім повернув на вулицю, котра вела далі за село. Стівен спробував розслабитися. Я був під обстрілом, думав він; але зараз, на цей час, з ним покінчено. Під обстрілом. Слова повернулися. Якою жалюгідною і недоцільною була ця фраза.

Він простував між рядами густої, нерівно обрізаної живої огорожі, вкритої мереживом лісової бугили. Повітря здавалося таким чистим, наче ним ніколи і не дихали; його поволі охолоджував легкий вечірній вітерець. На межі поля росли високі в’язи, з них долітали співи граків, а десь поряд було чути ніжне туркотіння диких голубів. Стівен зупинився та притулився до воріт. Тиша цього світу наче існувала окремо від часу; жоден людський голос не порушував її.

На небі з’явився місяць — було ще рано, і він низько висів над в’язами. Над ним протяглися нерівні пасма хмар, які вишиковувались у лінії на фоні блідого блакитного неба, а потім зникали, залишаючи по собі лише біле марево.

Стівена захопила хвиля навдивовижу сильних почуттів. Він навіть злякався, бо йому здалося, що ця хвиля може призвести до фізичних реакцій — спазму, кровотечі або навіть смерті. Але потім він збагнув, що ці почуття — не напад на нього, а прояв пристрасної спорідненості. Із диким полем, яке збігало вниз до дерев, зі стежкою, котра вела назад у село, де він бачив дзвіницю церкви, — усе це становило єдине ціле з далеким великодушним небом, і він теж, досі розсудливий молодий чоловік з дрібною пульсацією крові усередині, був частиною всього. Він підняв очі вгору і подивився на небо так, наче воно буде вже зовсім темним, засіяним зірками, туманностями, котрі повільно кудись пливуть, та нечіткими плямами світла від безкінечно далеких світів: але це не інші світи, зрозумів він, бо вони пов’язані задумом творіння з рваними білими хмарами, з травневим повітрям, яким ще не дихали, із грунтом під його ногами, вкритою вологою травою. Стівен міцно вхопився за паркан та поклав голову на руки, відчуваючи залишки боязні, що силою єднальної любові його змете із землі. Хотілося простягнути руки та обійняти поля, небо, в’язи з їх пташками, обійняти у безкінечному прощенні, як дарує батько марнотратному, блудному, але милому серцю синові. Ізабель та жорстока смерть на війні; мати, котра залишила його, друг Уїр: ніщо не аморальне, немає