Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

певно, пройшла крізь весь мозок, відхилилася, зачепивши якусь кістку, й проникла у груди. І тепер Хамід тіпається в неконтрольованих конвульсіях, без видимої кровотечі.

Саме ці конвульсії, а не постріл, довели Єву до такого стану. Ігор відштовхує тіло ногами й стріляє йому в потилицю. Конвульсії припиняються. Цей чоловік заслуговує на достойну смерть — він був хоробрим до кінця.

Тепер вони самі-одні, удвох на пляжі. Ігор стає перед нею навколішки і притуляє дуло пістолета до її грудей. Єва не ворушиться.

Він уявляв собі зовсім інший кінець цієї історії. Єва розуміє, що він хоче сказати їй своїми посланнями. У них з’являється новий шанс на щастя. Він не раз обмірковував ті слова, які він їй скаже, коли вони сидітимуть отак поруч самі-одні, милуючись спокійною гладінню Середземного моря, усміхаючись і розмовляючи.

Він не хоче, щоб ці слова залишилися йому в горлі, хоч тепер від них не буде жодної користі.

— Я завжди уявляв собі, як ми знову прогулюватимемося, тримаючись за руки, в парку або на березі моря, говорячи одне одному слова кохання, які досі не були сказані. Раз на тиждень вечерятимемо в різних цікавих місцях, разом подорожуватимемо там, де ще ніколи не бували, лише заради втіхи відкривати щось нове в компанії одне одного.

Поки тебе не було зі мною, я переписував у зошит вірші, щоб нашіптувати тобі їх у вухо, коли ти засинатимеш. Я писав тобі листи, в яких розповідав усе, що почував, і залишав їх у таких місцях, де ти їх неодмінно знайдеш і зрозумієш, що я згадував про тебе щодня, щохвилини. Я собі уявляв, як ми обговорюватимемо вдвох проект будинку, який я мав намір збудувати лише для нас двох на березі озера Байкал; я знаю, що ти мала кілька цікавих думок на цю тему. Я хотів там збудувати також приватний аеропорт і сподівався, що ти зі своїм добрим смаком допоможеш в оздобленні його інтер’єрів. Ти — жінка, яка виправдовує моє існування й наповнює його змістом.

Єва не говорить нічого. Лише дивиться на море перед собою.

— Я прилетів сюди лише заради тебе. Й нарешті переконався в тому, що все було марно.

Він натискає на спусковий гачок.

Звуку майже не чути, бо дуло було міцно притиснуте до тіла. Куля увійшла куди слід, і серце перестало битися вмить. Попри весь біль, якого вона йому завдала, він не хотів, щоб вона страждала.

Якщо існує життя після смерті, то обоє — жінка, яка його зрадила, й чоловік, що дозволив їй це зробити, — тепер ідуть у місячному сяйві, тримаючись за руки. Вони зустрічають янгола з густими бровами, який пояснить їм, щó сталося, й переконає їх не відчувати ані ненависті, ані злості, адже всім нам рано чи пізно доведеться покинути планету, відому під назвою Земля. І вона їм також скаже, що любов виправдовує певні вчинки, яких люди неспроможні зрозуміти — якщо їм не довелося пережити те, що пережив він.

Єва не заплющила очі, але її тіло обм’якло й упало на пісок. Ігор залишає їх там, де вони впали, йде до скель, ретельно витирає з пістолета відбитки пальців і кидає його в море, якнайдалі від того місця, де вони милувалися повним місяцем. Потім підіймається сходами, натрапляє дорогою на сміттєвий кошик і кидає туди глушник — він так йому й не згодився, музика загриміла саме вчасно.

10.55 вечора

Габріела підходить до єдиної людини, яку вона тут знає. У ці хвилини гості виходять із зали, де вони вечеряли; оркестр грає музику шістдесятих років, свято починається, люди усміхаються й розмовляють між собою, попри оглушливий гуркіт.

— А я вас шукаю! Де ваші друзі?

— А де твій друг?

— Він пішов, сказавши, що є велика проблема з актором і режисером. Він покинув мене тут, нічого до пуття не пояснивши! Він лише сказав мені, що свята на яхті не буде. Ігор розуміє, в чому її проблема. Він, звичайно, не мав найменшого наміру вбивати актора, яким так захоплювався, намагався подивитися фільми з його участю щоразу, коли мав бодай трохи дозвілля. Але ж його провини в цьому немає — він був лише сліпим знаряддям долі.

— Я вже їду. Якщо хочеш, можу підвезти тебе до твого готелю.

— Але ж свято тільки починається!

— Тоді бажаю тобі добре повеселитися. Я відлітаю завтра дуже рано.

Габріелі треба швидко прийняти рішення. Або залишитися тут, із сумочкою, що напхана пожмаканим папером, де вона нікого не знає, сподіваючись, що якась милосердна душа довезе її бодай до Круазетт, де вона зніме черевики й підійметься по нескінченному схилу до кімнатки, яку ділить із чотирма подругами.

Або прийняти пропозицію цього люб’язного чоловіка, який, певно, має чудові зв’язки, є другом дружини Хаміда Хусейна. Вони, здається, трохи посперечалися, але такі події трапляються мало не щодня, й вони скоро помиряться. Вона має гарантовану роль. Події сьогоднішнього дня виснажили її. Вона боїться, що знову забагато вип’є й усе зіпсує. Самотні чоловіки підходитимуть до неї й запитуватимуть, чи вона сама-одна, чи не бракує їй кавалера й чи не бажає вона завтра навідатися до ювелірної крамниці з одним із них. І всю решту вечора їй доведеться ухилятися від цих набридливих залицянь, намагаючись робити це лагідно, щоб не образити чиєсь самолюбство, бо неможливо вгадати, з ким ти розмовляєш. Адже ця гала-вечеря — одна з найексклюзивніших подій на фестивалі.

— Ні, я поїду з вами.