Інна Роміч - Любов у спадок

У цьому видиху чувся такий жах, що вони мимоволі пригнулися до голів коней. Немов віддалений гуркіт грому прокотився над спокійною землею, тільки хмар не було видно.

— Що це? — видихнула дівчина.

— Це воно… бій, — із жахом прошепотів Оуен. — Почалося.

Еріка на мить заплющила очі, відчуваючи, як серце холоне.

— Повертаємо назад! — раптом скажено вигукнула дівчина.

— Ти що?! — витріщив на неї очі паж. — Адже він наказав… Я головою за тебе відповідаю. Не пущу!

— А мені байдуже, що він там наказав! — зриваючи голос, закричала вона. — І на тебе мені начхати, й на твої накази! Хей-я!

Вона рвонула повід, змусила коня стати дибки. Нещасна тварина жалібно заіржала, й Еріка мало не випала з сідла. Сірий жеребець зробив гігантський стрибок і помчав назад просто через поле, пригинаючи високу траву.

На полі кипів лютий бій. Англійцям вдалося зайняти вигіднішу позицію на висоті: два пагорби прилягали один до одного, утворюючи пологу дугу, на якій височів частокіл, поспіхом вибудуваний за наказом Чорного принца. У шпари між кіллям виднілася суцільна стіна валійських лучників, котрі буквально поливали стрілами французьке військо, яке йшло в наступ. Дзенькіт тятив, які спускалися, лиховісний посвист стріл стояли в повітрі, нагонячи на супротивника сум'яття.

Величезний білий намет короля Іоанна стояв на невеличкому пагорбі. Оточений своїми лицарями, король Франції сидів у сідлі чудового білого інохідця, який від нетерплячки рив землю копитом.

Король Іоанн наказав своїм лицарям спішитися, сліпо повторюючи маневр власного ворога, зроблений ним десять років тому, й тепер гірко розплачувався за це. Важко озброєні французькі лицарі в тридцятифунтових обладунках повільно брели по коліно в болоті та являли собою ідеальні мішені для стрільців, як і обіцяв Джонні Макгіл на раді в графа Мара. То тут, то там хтось хапався за груди, прохромлені довгою валійською стрілою, і падав мертвий. Поле було вистелене безліччю тіл, але біля частоколу кипів лютий бій. Тут боровся цвіт французького лицарства. Яскраве сонце відбивалося від тисяч шоломів, грало на чудових панцирах, вітер полоскав штандарти найрізноманітніших барв і форм. Французи билися люто, однак англійці непохитно тримали оборону, не дозволяючи виманити себе за частокіл. Люди принца розуміли, що їх значно менше, й це додавало їм сили. Злість зневірених найчастіше дужча за хоробрість сильних…

Нападники тисли. Здавалося, зараз французи зломлять розпачливий опір, зметуть частокіл…

— За святого Георгія та Англію! — зненацька пролинув околицею голосний клич.

Великий загін англійської кінноти несподівано зринув із-за пагорба, де ховався до часу, і наметом помчав на ряди ворогів, що тримали англійців у облозі. Французи на мить здригнулися, але відразу згуртувались у єдиний лад, виставили вперед списи й мечі. Тепер їм доводилося боротися на два фронти. Їхні власні лучники та арбалетчики нічим не могли зарадити — стріли вражали своїх.

Король Іоанн, який спостерігав за ходом бою, рішуче опустив забрало гостроносого бацинета.

— Ми перемагаємо! — голосно вигукнув він. — Уперед!

Його величність підняв списа, посилаючи вперед свого коня, і добірна французька кіннота кинулася вперед, чавлячи своїх же піхотинців. Кіннотники зіткнулися з англійцями, які встигли розгорнутися та перешикуватись у бойовий порядок. Почувся тріск поламаних списів, дзенькіт мечів, крики поранених і вмираючих… Бій переріс у загальний безлад, бойовий порядок порушився. Тепер кожен бився з кожним. Люди рубали, кололи, хтось кричав, надривно й тонко, на одній ноті, десь чулася страшна англійська лайка… Все перемішалося, неможливо було зрозуміти, де чужі, де свої…

Загін Діка, з самого початку відтиснутий англійцями на лівий край, бився в ріденькому ліску на пагорбі. Їхню позицію можна було назвати доволі вдалою — звідси можна було бачити практично все бойовисько. Шотландці зуміли прорвати оборону англійців і тепер повільно рухалися вперед, тіснили супротивника на вершину пагорба.

— Річарде! — закричав Макгіл, невтомно працюючи мечем. — Дивися!

Далхаузі озирнувся й побачив, як просто під ними вздовж огорожі пробирається великий загін англійців. Видимо, ті мали намір обійти їхні позиції та вдарити з тилу, відрізати від французів.

— Уеміссе, лишайся тут, — наказав лицар, скочуючись униз. — Уперед!

Він уже мало що тямив. Вино битви вдарило в голову, сп'янило, змушуючи діяти за натхненням. Дік зіткнувся з якимось піхотинцем, перекинув його горілиць і помчав далі, рубаючи англійців праворуч і ліворуч. Позаду миготіли голими ногами шотландці з піками, загрозливо виставленими напереваги. Їхня несподівана атака поплутала карти супротивника — ряди англійців здригнулися й розсипались. Вороги побігли.

— Жени їх! — запально гукнув Макгіл і відразу впав зі стрілою в горлі.

Вони вибігли просто на лінію валійських лучників. Дік на бігу висмикнув із-за спини лук і впав на землю, ховаючись за огорожею.

— Лягай! — гукнув до своїх.

…Сірий кінь перелетів через огорожу та рвонувся вперед, бо його невтомно підганяла руда вершниця.

— Сті-ій! — відчайдушно волав Оуен, але дівчина його не чула.

Вона дивилася тільки вперед, затято відшукуючи Річарда в гущі бою.

— Ді-і-іку! — рознісся по полю її розпачливий дзвінкий лемент. — Річарде, я тут!

На неї кинулися якісь піхотинці, але дівчина щосили стьобнула коня й поскакала краєм поля туди, де миготіли картаті кілти шотландців.

Нарешті вилетіла на відкритий простір і дико озирнулася. Навколо діялося щось немислиме. Тріскотіли списи, блискали мечі, миготіли чиїсь перекошені від ненависті обличчя, чулися крики… Кілти, обладунки, чорняві, біляві голови, руки, ноги — все перемішалося в якийсь моторошний калейдоскоп… Еріка