Інна Роміч - Любов у спадок

Шотландець ошелешено витріщився на неї. Він ще й досі не міг отямитися. Все навколо здавалося нереальним — цей ліс, сонні люди, намети, що біліли вдалині…

— Ні, звичайно. Звідки ти взяла?

— Тоді чому ти мовчав?! — зненацька накинулася вона на нього з кулаками. — Та я… через тебе… Я мучилася, невже ти був такий дурень, що не бачив нічого?

Далхаузі розгублено споглядав цей вибух люті. Несподівано він притяг її до себе, в його очах запалав незнайомий вогонь — вимогливий, звабливий… Він підкоряв… Еріка знову, як колись, відчула себе дуже маленькою в порівнянні з ним. Він закинув їй голову та вп'явся губами в її ніжні напіврозтулені губи. Зараз їй зовсім не хотілося пручатись. Дівчина переривчасто зітхнула й знову зі стогоном занурила руки в його волосся. Вона відчувала, як кров ритмічно пульсує в жилах, ударяє в голову, паморочить її… На мить вона стали однією кров'ю, одним серцем, одним подихом. Страх і гіркота розлуки відступили, залишаючи тільки це дивне, ні на що не схоже відчуття єднання.

— Агов, ви скоро там? — пролунав із-за кущів голос Оуена. — Я вже вивів коней на шлях.

Дік отямився перший. Із жахом глянув на небо, що вже сіріло, схопив Еріку за руку.

— Ти мусиш їхати! Мерщій, бо буде пізно.

Дівчина не встигла отямитися, як він уже поволік її до шляху. Біля високого в'яза стояли коні, вже осідлані, з торбами, припасованими до сідла. Поруч розгублено тупцював змерзлий паж.

Еріка зупинилася, благально глянула на шотландця.

— Ні! Я не поїду, лишуся тут… — намертво вчепилася йому в куртку.

— Ти довезеш її до Пуатьє, — грізно сказав Дік, дивлячись на Оуена. — Зрозумів? Ви повинні дістатися до міста й чекати на мене там.

Веснянкуватий паж злякано закивав. Річард схопив дівчину в оберемок і силоміць посадив на коня. «Яка вона легенька», — промчало в його думках.

— Їдьте! — крикнув він, вкладаючи їй у безвладні руки повід.

— Ні! — заридала вона. — Ні, ні, ні! Я кохаю тебе!

Лицар вихопив кинджал і з розмаху ввіткнув вістря в круп свого жеребця. Ображена тварина заіржала, збрикнула задніми ногами, і з місця зірвалося в галоп.

— Бережи її, головою відповідаєш! — він погрозився кулаком нещасному Оуену. — Прощавай!

Двоє вершників розчинилися в сірих сутінках. Річард Далхаузі постояв ще трохи, поки не стих тупіт на шляху, а потім повільно побрів назад. Його охопило якесь дивне почуття, начебто він втратив щось таке, без чого ніяк неможливо жити далі. Йому навіть стало важко дихати… Він зупинився, розриваючи комір котти, дослухаючись до навколишніх звуків. Лицар зітхнув. Тепер він вільний і може вмерти, як справжній воїн. На порожньому шляху посеред лісу стояла спокійна тиша, тільки з табору долинав приглушений гамір — там готувалися до вранішнього бою. До нього лишалося кілька годин.

На вітрі сльози висохли швидко. Вони пригнулися до сідел і мовчки мчали геть від французького табору. Еріка фізично відчувала, як із кожною милею вона втрачає Діка, залишає його десь там, далеко. Оуен всупереч звичайному своєму станові був серйозний, та і їй не хотілося розмовляти. Ковтаючи сльози, вона мовчки мчала вперед, підганяючи коня майже несвідомо. Здавалося, що в грудях, де щойно горів маленький вогник, раптом виникла величезна діра, крізь яку по краплі випливає життя.

Поступово Еріку опанувало якесь дивне заціпеніння. Повз неї летіли поодинокі дерева, пагорби, посріблені росою, сумно жовтіли в променях світанкового сонця, але вона не помічала нічого, заглиблена в себе. Уривки думок металися в голові, перебиваючи одна одну, мов задерикуваті горобці, котрі б'ються за шмат учорашнього коржа. У голові стугоніло єдине: він її кохає, а вона їде від нього, залишає самого… Щойно знайдене кохання люто боролося за життя, перед її внутрішнім зором виникали щораз нові й нові образи. Вона тонула в Клайді, й чиясь рука хапала її та витягала на поверхню; чорний кінь Дугласа мчав на неї, та стріла встромлялася якраз перед ним, змушуючи зупинитися й повернути назад… «Не бійся, все буде добре, головне, що ти жива», — шепотів знайомий голос. «Я відсилаю тебе геть тому, що кохаю"…

Вони вже від'їхали досить далеко. Сонце зійшло, навкруги простягалися обнесені огорожами поля, співали птахи. Спокій і благодать заколисували, не дозволяли повірити, що в цій сонній тиші може статися щось страшне. Було важко уявити, що зараз десь точиться бій, люди падають із коней, свистять мечі й стріли, збираючи рясні жнива смерті… Серед цієї мирної картини дивно було думати, що зовсім недалеко звідси ллється кров, багрянить високу траву… Так само вона втікала з Тейндела, поки батько та брати билися з проклятим Ноллісом. Той ранок теж було світлий і свіжий після минулого дощу, в гіллі співали птахи… Рік тому. Майже рік тому. Вона рвонула повід, змушуючи коня зупинитися. Навкруг стояла тиша, скрекотали коники, сонце поволі підіймалося над околицями.

— Ти чого? — запитав паж. — Поїхали, Дік наказав…

— Тихше! — зашипіла на нього Еріка.

Якась думка не давала їй спокою. Щось заважало… «Прощавай!» — сказав він. Прощавай — значить назавжди.

— Дивно, що нічого не чути, — несміливо озвався Оуен.

Еріка скоса глянула на нього. Паж був блідий, як молоко. Ластовиння на його писку здавалося маленькими ліхтариками, очі стали завбільшки як блюдця. Дівчина хотіла сказати, що сюди нічого й не повинно долинути, як раптом вони почули.

Страшний вигук, немов єдине зітхання, потрясло околиці, змусило вершників затиснути вуха, а коней злякано сахнутися вбік.