Раймонд Коурі - Останній тамплієр

два штормових фронти, обидва рухаються в нашому напрямку, причому дуже швидко. — Монсеньйор запитально поглянув на Рейлі, примружив око і гмикнув: — Колись таке вже було, еге ж?

У Рейлі встигла виникнути така асоціація ще до того, як Де Анґеліс про це сказав. Ситуація до неприємності нагадувала ту, яку описував Еймар у своєму листі. Два помічника стали пильно вдивлятися в купу циферблатів та моніторів. По цьому, а також по їхніх частих поглядах на дві купи чорних хмар, що наближалися одна до одної, Рейлі зрозумів, що ці шторми викликали у них обох велике занепокоєння. І саме у цей момент оператор радара погукав шкіпера і щось сказав йому турецькою. Каракаш підступив до панелі приладів, а услід за ним — Де Анґеліс. Рейлі відвів очі від штормових фронтів і теж підійшов до панелі.

Як випливало з фрагментарного перекладу пояснень, що дав шкіпер, оператор радара саме демонстрував їм таблицю, на котрій зобразив пересування деяких взятих ним на замітку суден. Особливо зацікавив його один із цих кораблів, навігаційна схема якого здалася дещо дивною. Певний час цей корабель проводив у вузькому коридорі морської поверхні, рухаючись туди-сюди. Саме по собі це не було чимось дивним. Це могло запросто бути якесь рибальське судно, що тралило визначений його капітаном район. Декілька інших точок на екрані поводилися аналогічним чином. Але оператор радара помітив, що — на відміну від попередніх двох днів — той самий, на його думку корабель, який здійснював описані маневри і раніше, тепер стояв нерухомо вже протягом двох годин. Більше того, з чотирьох присутніх у цьому районі суден, на даний момент три швидко полишали його, здогадно через те, що помітили шторми, котрі наближалися. Четвертий — тобто, корабель, про який ішлося, — і не думав рухатися.

Рейлі нахилився, щоб краще бачити. Він помітив, що три інших точки на екрані дійсно змінили курс. Двоє з них прямували до турецького берега, а один — до грецького острова Родос.

Зачувши цю інформацію, Де Анґеліс зосереджено насупив брови.

— Це вони, — мовив він з металевими нотками в голосі. — Раз вони не рухаються, то значить, знайшли те, що шукали. — З поглядом, сповненим рішучої невблаганності, монсеньйор повернувся до Каракаша. — Яка до них відстань?

Каракаш окинув екран досвідченим поглядом.

— Приблизно сорок морських миль. За таких погодних умов я сказав би, що нам, можливо, знадобиться дві-дві з половиною години. Але ж погода погіршується. Може, нам доведеться повернути назад ще до того, як ми до них дістанемося. Показання барометра падають дуже швидко, я ніколи не бачив нічого подібного.

Де Анґеліс залишився холодно-незворушним.

— Мені начхати. Пошліть туди гелікоптер — нехай перевірять, і мчіть нас туди якомога швидше.

72

Відеокамера плавно рухалася крізь темряву, а назустріч їй неслись цілі купи планктона, що сузір'ями спалахували у промені її прожектора і вмить щезали в темних глибинах моря.

Зображення, що посилав підводний робот, змінювали одне одне перед очима групи людей, які скупчилися у тісній стерновій рубці позаду капітанського містка і завмерли у напруженому очікуванні. Венс і Тес стояли за спинами Расуліса і двох операторів, що сиділи перед маленькою купкою моніторів. Зліва від монітора, що показував зображення, які посилала камера з робота «Дорі», стояв менший за розміром монітор GPS-локатора, який фіксував колоподібні та зворотно-поступальні маневри судна проти несподівано сильної течії. Іще менший екран з правого боку демонстрував комп'ютерну картинку сонарного сканування — велике коло з концентричними обідками голубого, зеленого і жовтого кольору; з дисплея ж компаса можна було дізнатися про теперішній курс, який щойно змінився на південний. Але ніхто не вшановував ці екрани більше, ніж побіжним, випадковим поглядом. Очі кожного з присутніх були прикуті до центрального монітора, на який передавалися зображення з відеокамери робота. У зосередженій тиші всі дивилися на екран, очікуючи швидкого наближення морського дна, яке знаходилося на глибині 173 метри, якщо вірити цифровим показанням акустичного глибиноміра, виведеним у кутку того ж самого екрана.

На глибині 168 метрів сяючих, наче зірки, цяток стало набагато більше. На глибині 171 метр промінь вихопив із темряви кількох морських раків, що перелякано кинулися навтьоки, а після цього, на позначці 173 метри, екран монітора несподівано освітився беззвучним спалахом жовтого світла. Робот опустився на морське дно.

Ангел-хранитель «Дорі» — інженер-корсиканець на ім'я П'єр Атталь зосереджено маніпулював своїм підопічним за допомогою джойстика і невеликої клавіатури. Він намацав маленький кульковий маніпулятор скраю клавіатури, і слухняна наказам його пальця відеокамера почала обертатися, панорамуючи морське дно навколо себе. Як і на знімках, що прислала автоматична станція з Марса, на підводних картинках поставав дивовижний, незайманий світ. Навколо прибульця-робота не виднілося нічого, окрім плоского обширу піщаної поверхні, котрий зникав у кромішній темряві.

У Тес аж шкіра свербіла від нетерплячки очікування. Вона не могла приховати свого збудження, хоча знала, що це не обов'язково має бути те, що вони шукають. Низькочастотний гідролокатор широкого радіуса дії забезпечував визначення лише приблизного положення будь-якої потенційно цікавої цілі; після її знаходження за справу брався дистанційно керований пристрій, чий високочастотний сонар давав можливість точно встановити місцезнаходження шуканих предметів і оглянути їх більш детально. Тес знала, що місцями глибина моря під «Савароною» сягала двохсот п'ятдесяти метрів і що дно було вкрите розрізненими кораловими рифами, багато з яких мали приблизно той самий розмір, що і здогадний розмір «Храму Сокола». Сонарного сканування було недостатньо, щоб відрізнити підводні пагорби від уламків кораблів, і саме тут до справи брався магнітометр — прилад, здатний реєструвати залишкове залізо на затонулих кораблях. Расуліс із командою ретельно відкалібрували магнітометр на своєму судні, вирахувавши, що після семисот років корозійного впливу морської води на уламках «Храму Сокола» залишиться щонайбільше півтонни заліза, але все одно