Раймонд Коурі - Останній тамплієр

— Я!?

— Звичайно ж ти! Зрештою, це ж є так само твоїм відкриттям, як і моїм, а ще треба взяти до уваги той факт, що, як ти сказала, моя поведінка останнім часом була не надто, — Венс зробив паузу, підшукуючи потрібне слово, — не надто гідною похвали.

Не встигла Тес сформулювати відповідь, як почула, що двигун різко збавив оберти; корабель стишив хід, а потім зовсім зупинився, погойдуючись на хвилях. Вона побачила, як з-за капітанського містка вигулькнув Расуліс, і крізь плетиво суперечливих думок, що роїлися в її свідомості, до неї долинув його голос — грек щось їм кричав. Венс, не поспішаючи, перевів погляд з Тес на капітана, який, збуджено жестикулюючи, звав їх до себе і волав, наскільки вона змогла розібрати, щось схоже на «Тут щось є!»

Спокійно стоячи позаду, на капітанському містку, Рейлі спостерігав, як Де Анґеліс та шкіпер «Караденіза», огрядний чолов'яга на ім'я Каракаш, з густим чорним волоссям та довгими, підкрученими вгору вусами, схилилися над радаром патрульного корабля, вишукуючи наступну ціль.

А цілей було багато. Темний екран миготів десятками зелених цяточок. Деякі з них супроводжувалися альфа-числовими кодами, що свідчили про наявність на судні сучасного автовідповідача. Кораблі з такими пристроями було легше ідентифікувати і, користуючись базою даних берегової охорони та флоту, виводити за межі пошуку, але вони були нечисленними і розкиданими то тут то там. Переважна більшість контактів на екрані були анонімними цятками, що являли собою відображення сотень рибальських суден та яхт, якими буквально кишіла ця смуга прибережних вод. Дуже нелегко було вирахувати, на якому з них знаходилися Венс і Тес.

Вони проводили у морі вже п'ятий день, і для Рейлі це вже було явно забагато. Він досить швидко збагнув той очевидний факт, що роль морського вовка — це не для нього, але, на щастя, море поводилося цілком пристойно відтоді, як розпочалися пошуки, а ночувати вони, дякувати Богу, поверталися на берег. Щодня на світанку вони виходили з Мармаріса і снували біля узбережжя — від затоки Гісарону і на південь до Додеканезьких островів. «Караденіз», патрульний катер класу SAR-33, був швидким, наче блискавка, і доволі комфортабельним судном, здатним за день патрулювання охопити навдивовижу великий шматок поверхні моря. Пофарбований у сліпучо-білий колір, він ніс на своєму борту яскраво-червону лінію, поруч із якою великими, чітко розпізнаваними буквами було написано «Sahil Guvenlik» — такою була офіційна назва служби берегової охорони Туреччини. Далі на схід море прочісували інші патрульні кораблі, що діяли з портів Фетіє і Анталія. Було також залучено гелікоптери «Агуста А-109», котрі стежили з низьких висот і доповідали швидкісним катерам про появу потенційних цілей.

Координація між повітряною, морською та сухопутною службами, задіяними у пошуку, була майже бездоганною. Турецька берегова охорона мала великий досвід патрулювання на цих пожвавлених морських маршрутів. Відносини між Туреччиною та Грецією ніколи, м'яко кажучи, не були аж надто сердечними, тому близьке розташування колишніх Додеканезьких островів завжди являло собою джерело постійних суперечок через рибальство і туризм. Крім того, вузьку смугу води, що розділяє дві країни, облюбували ті, хто займався контрабандою людей, а також відчайдушні нелегальні мігранти, що намагаються будь-що потрапити до Греції і решти країн Євросоюзу з Туреччини, котра туди ніяк поки що не може вступити. Залишалося прочесати іще досить великий район моря, а коли більшість кораблів складається з безневинних прогулянкових суден, то просівати їх, наче через сито, — справа виснажлива і марудна.

Поки оператор радара роздивлявся якісь карти, що лежали біля екрана, а радист порівнював свої дані з даними одного з гелікоптерів, Рейлі відвів очі від екрана локатора і підійшов до вікна «Караденіза». З подивом він побачив, що на півдні знаходиться район поганої погоди. Над обрієм височіла здоровенна стіна темних хмар, розділена тоненькою смужечкою яскраво-жовтого світла. Картина поставала дещо сюрреалістична.

Рейлі ледь не фізично відчував присутність Тес; на серці у нього шкребли коти від того, що вона десь тут, поруч, так солодко-близько, але водночас — так болісно-далеко. Цікаво, де вона зараз? Чим займається? Чи знайшли вже вони з Венсом «Храм Сокола»? Може, вони вже кудись виїхали зі своєю знахідкою? Але куди? І що вони з нею робитимуть? Як вони збираються розповісти всьому світу про свою знахідку? Рейлі багато разів уявляв собі, як, знайшовши Тес, виповість їй все, що думає про її витівку, але, як це не дивно, та лють, яку він відчув, коли Тес його покинула, вже встигла минутися. Ця жінка мала свої підстави вчинити саме так. Він міг не поділяти її погляди, але амбіції Тес складали невід'ємну частину її натури і робили її такою, якою вона була.

Рейлі поглянув через кабіну в протилежному напрямку і побачене викликало у нього тривогу. Далеко на північ від їхнього теперішнього місцезнаходження небо теж ставало зловісно-похмурим. Море набуло якогось сіро-мармурового вигляду, а на вершечках хвиль з'явилися білі бурунчики. Рейлі побачив, як стерновий кинув погляд на ще одного чоловіка, що стояв на капітанському містку; за припущенням Рейлі, це був перший помічник. Вони кивнули один одному, даючи зрозуміти, що помітили загрозливе погодне явище. Їхній човен, як шматок м'яса у сандвічі, з обох боків затискали два фронти поганої погоди, що знаходилися один проти одного. Було видно, що ці шторми зближалися, збираючись зійтися в тому місці, де знаходилися вони. Рейлі знову поглянув на стернового і побачив на його обличчі занепокоєння. Занепокоєння читалося і на обличчі першого помічника, який, наблизившись до Каракаша, вочевидь, обговорював з останнім виниклу проблему.

Шкіпер зняв дані погодного радара і барометра, а потім обмінявся кількома фразами зі своїми двома помічниками. Рейлі поглянув на Де Анґеліса, який прислухався до цієї розмови і перекладав її.

— Мабуть, сьогодні нам доведеться повернутися раніше від запланованого. Перед нами аж