Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

здивувалась Златодара. Ми зараз їхали, як раніше — всі поряд. Тракт був безлюдним. Я почувалася за такої обстановки дуже комфортно.

Чорне волосся Златодари було розпущеним і густими прямими пасмами спадало до талії. Вітер легенько перебирав ним, мовби цілуючи.

— Бо не варто робити другом того, кого ти боявся б отримати за ворога. Не знала таке?

— Гм. А взагалі ти тут так нахвалив тих Щита й Рукавичку. Мені здається, я знаю пару дарвенхардців, крутіших за яких ще пошукати, — Либідь посміхнулась. — Якби ви з Ханною зіштовхнулись у бійці з Нортом та Синезорою... хто б переміг?

— Ну, точно не дружба, — пирхнув Всевлад, а тоді спохмурнів. — Я не знаю. Ми з Ханною більше зайняті охороною інших, ніж одне одного. Якби було інакше, вона б зараз їхала поряд із нами.

Далі ми їхали мовчки. Кілометрів за п’ять опинились біля переправи, через яку нас із кіньми на широкому плоті перевіз старий згорблений метей. За нею був ще один широкий шлях, але Всевлад наказав звернути на невеликий путівець, що починався поміж двох пагорбів. За якийсь час ми заїхали до лісу. Всевлад — перший, я за ним, дівчата — позаду.

В тіні температура була нижчою, ніж на яскраво освітлених пагорбах, і це приємно холодило спітніле тіло. Листя й галузки хрумкотіли під копитами, доводилось пригинатись, ухиляючись від гілок. Дерева тут росли не дуже густо, ліс був молодим, але однаково простували ми ним нешвидко. А за якийсь час Всевлад раптом різко зупинився, здійнявши руку. Я натягла вузду, наслідуючи його. Спішились.

Попереду з’явився просвіт.

Руїни будівель стирчали з землі, мов гнилі зуби з посірілих ясен. Вони півколом оточували мощений сірим камінням просторий плац, в центрі якого була кругла яма діаметром в метр, від якої до країв площі було прокладено десяток нешироких жолобів. Подекуди каміння на площі було повибиване, понищене, і в тих місцях повиростали кущі та дерева. Все те опоясував поруйнований триметровий мур. Незнайоме похмуре місце знаходилось на дуже великій галявині, що пролягала метрах у двох нижче рівня лісу з того боку, де ми перебували. З протилежного боку я побачила в’їзну браму, а за нею порослу чагарями, та ще впізнавану широку дорогу.

— Це що за місце? — спитала тихо Златодара, зісковзнувши з коня на землю. Раптом дівчина похитнулась і вчепилась рукою в сідло. Заплющила очі. — Тут дуже тяжко перебувати. Стожаре, ти відчуваєш це?

Я похитала головою.

— Я намагаюсь не дивитись... ну, іншим зором. Поки. Що ти бачиш?

— Тут було дуже багато крові. Багато... смертей. Мене зараз знудить.

— Спробуй звикнути. Ми зараз спустимось донизу і там ще гірше стане. Такі місця були раніше біля усіх найбільших міст імперії. Вони називаються Ласиморсами — це слово означає «яма смерті», — промовив Всевлад, прив’язуючи коня до дерева. — Либеде, я хочу, щоб ти обійшла все узлісся довкола. І здійснюй обхід доти, доки ми тут будемо. Пильнуй. Цей Ласиморс давно не використовувався і рідко хто любить тут бувати. Я не хочу, щоб Стожар зараз передчасно застосувала свої сили і шукала, чи є хтось навкруги. Зарано ще. Впораєшся?

Либідь поглянула на зблідлу Златодару, тоді — на мене.

— Впораюсь. Анно?

— Іди. Але будь обережна.

Дівчина кивнула і пішла ліворуч, знову заглибившись в хащі.

— Нам — туди, — сказав Всевлад і м’яко зіскочив з двометрової висоти, минувши доволі різкий кам’яний спуск.

— Ну чому, чому не можна було піти в якесь красиве, добре місце? — пробурмотіла Златодара, закочуючи очі. — Давай я спробую перша.

Вона не стала стрибати — зісковзнула. Правда, внизу мало не впала, але її зловив Всевлад. Я зробила так само — і за секунду опинилась в його міцних обіймах і ще й тицьнулась носом в шию.

— Жива?

— Угу, — пробурмотіла, вивільняючись.

— Дай руку. Бо ще впадеш і носа розіб’єш.

Пропозиція була чудовою. Перебираючись через кущі, котрі поросли між спуском та муром, я повсякчас відчувала, як ковзають ноги по гострому камінню. Ми підійшли до муру — одна ділянка була зруйнована на висоті десь півтора метра.

— Златодаро, ти — перша, — сказав Всевлад і, відпустивши мою руку, допоміг Златі залізти на каміння. Вона перекинула ноги й зникла по той бік стіни. Зойкнула, приземлившись, — певне, підвернула ногу. За мить в просвіті з’явились її роздратовані сірі очі.

— Тут все гаразд.

— Анно, вперед.

Не чекаючи моїх акробатичних вивертів, Всевлад просто схопив мене за талію і посадив на мур. Я перелізла на той бік і приземлилася серед гори осипаного каменюччя. За мить Всевлад, що попри свій чималий зріст рухався з нас усіх найгарніше, м’яко зістрибнув поруч.

Ми пройшли ближче до центру площі. Зупинились за кілька метрів від круглого отвору в землі. Мені чомусь не хотілося туди зазирати. Будинки, потрощені, з поламаними покрівлями, що розташувались пообіч, нагадували казарми. Широка дорога