Едмон Ростан - Сірано де Бержерак

людській Загине так! Умре! Де ж правда, небо праве?

Сірано

Знов сердиться Ле Бре!

Ле Бре

(ридаючи)

Мій друже, мій ласкавий!…

Сірано

(підводиться, з безтямним поглядом)

Гасконці браві ми… Стихії всі землі, Що утворилися у первіснім огні…

Ле Бре

У маячні свою він згадує науку.

Сірано

Коперник[37] нам сказав…

Роксана

Як витримать цю муку!

Сірано

Який же чорт мене – який же чорт запер На цю от каторгу, найгіршу із галер? Філософ, музикант, дивак, Поет, бретер, вояк, учений, Що забував цей світ нужденний, Зробивши місячний літак, Коханець бурний і шалений, Та не для себе аніяк, – От Сірано де Бержерак! Умів усе, усе робив – Зробить нічого не зумів! Однак, пора мені. Погляньте – місяць сяє… До себе він мене, панове, закликає!

(Падає в крісло. Плач Роксани повертає його до дійсності.

Він дивиться на неї, гладить її вуаль.)

Оплакуйте його! Був добрий Крістіан, Вродливий, чесний був! Але коли туман Смертельним саваном мої вкриває очі, Душа повірити, моя Роксано, хоче, Що, надіваючи цю траурну вуаль, Ви маєте за ним – але й за мною жаль.

Роксана

О, присягаюся!

Сірано

(стрепенувся і швидко підводиться)

Не тут! Не в цім фотелі!

Друзі хочуть кинутись до нього.

Ні, ні! Я сам! Я сам!

(Прислоняється до дерева.)

Як мандрівець в пустелі, Лише до дерева я тихо притулюсь.

Мовчання.

Іде… Камінний крок… її я не боюсь…

(Робить зусилля над собою.)

Так… Смерть по мене йде… Але і в цю хвилину Я стоячи її -

(вихоплює меч)

з мечем в руках зустріну!

Ле Бре

Мій брате!

Роксана

(мало не зомліла)