Софі Періно - Дочка Медічі

дозволу покинути Париж, побоюючись, що якийсь розлючений гугенот може застрелити його, перш ніж з’ясується правда. Я дозволила йому.

Нарешті бодай одна приємна новина за цей жахливий день.

Коли настає час лягати в ліжко, я геть виснажена, і причина не в тому, що я перевтомилася. Мене пригнічує напружена атмосфера, яка панує при дворі. Чути безліч припущень про те, що сталося: починаючи з прямолінійних, наполегливих скарг протестантів, які стверджують, що в адмірала стріляв Генріх, і закінчуючи чудернацькими теоріями, які не варті уваги,— серед них вирізняється думка, що гугеноти покалічили власного лідера, сподіваючись, що поранений адмірал матиме ще більший вплив на короля. Дехто з тих, хто вважає винним Гіза, згадує й мене.

— Коли придворні цікавляться, чому герцог поводиться так, ніби хоче накликати гнів короля, ті, хто звинувачують Гіза, відповідають, що підтримка вашого шлюбу з боку адмірала стала останньою краплею,— каже Жийона, допомагаючи мені вмоститися під ковдрами.

— Яка маячня!

— Герцог прийде сьогодні?

— Він поїхав з міста,— я намагаюсь говорити невимушено, наче зовсім не переймаюсь звинуваченнями проти нього і його тривалою відсутністю в моєму ліжку.

Хтось грюкає у двері мого передпокою. Хто це може бути?

— Зачекайте,— кажу я Жийоні, коли вона вже прямує до дверей.— Допоможіть мені надіти сюрко. Хто б це не був, я не прийматиму його в ліжку.

Ми разом проходимо до передпокою. Вона відчиняє двері — на порозі стоїть мій кузен. Біля нього я бачу одного пажа, а за його спиною — принаймні чотирьох дворян із його свити.

— Вибачте, що я так запізнився, люба дружино,— каже він із люб’язною усмішкою.— Я затримався в адмірала.

Я вкрай збентежена. Те ж саме відчуває Жийона. Вона безпорадно дивиться, як король Наваррський та його піддані уриваються всередину, не чекаючи мого дозволу. Мій кузен бере мою руку, підносить до губ і демонстративно цілує. Уся ця сцена нагадує недолугий фарс.

— Панове,— мовить він, усміхаючись усім довкола, але ніхто не усміхається у відповідь,— мені треба поговорити з королевою наодинці.— Він обвиває рукою мій стан і веде мене до опочивальні. Попри розгубленість, я не опираюсь. Коли він відпускає мене й зачиняє двері, мій язик розв’язується.

— Ви збожеволіли? Вранці ви сказали мені, що цінуєте мої поради, а ввечері вдираєтесь до моїх апартаментів, немов справжній чоловік, незважаючи на ваші обіцянки відмовитися від шлюбних прав.

— Заспокойтеся,— каже він, піднімаючи руки на знак примирення.— Я прийшов не порушувати нашу угоду, а отримати з неї найбільшу користь.

— Справді? Не розумію, яким чином!

— Мені здається, що у такий день, як сьогодні, коли католики кляли мене на вулицях і брязкали мечами, а мої піддані погано висловлювалися про вашу родину, ми маємо нагадати всьому двору про те, що мене з королем пов’язують особливі узи: ви — моя дружина. Ось чому я так відкрито відвідав ваші апартаменти.

— Вас бачили?

— Я доклав усіх зусиль, аби мене побачило якнайбільше людей.

Я така розгнівана, що можу лише лаятися.

Мій кузен притискається ближче.

— Пані, я справді вважаю, що ця хитрість у наших інтересах. Невже ви хочете, аби мир порушився?

Його слова перегукуються з моїми сьогоднішніми думками, з моїми страхами щодо того, що мій шлюб визнають недійсним через останні події. Може, це й невдалий союз, але він існує, і єдине, що може зробити його гіршим — розірвання шлюбу зусиллями короля і моєї матері.

— Не хочу,— погоджуюсь я.— Проте я не очікувала, що вам доведеться порушити мир у моїх апартаментах задля збереження загального миру.

— Прошу вибачення.

— Ураховуючи, що ви так демонстративно завітали до мене, ваше бажання нагадати придворним про те, що ви — мій чоловік, уже здійснилося. Забирайте своїх людей і дайте мені поспати.

Він не рушить із місця, лише переминається з ноги на ногу.

— Сподіваюсь, ви дотримаєте слова бути моїм другом і дозволите мені залишитися на ніч.

— Тут?

— Достатньо пустити мене з моїми людьми в сусідню кімнату. Ми звикли спати в суворих умовах у горах Наварри, тож зручно розмістимось на підлозі. Коли я покину ваші апартаменти, ніхто не наважиться сказати, що ми посварилися через те, що чоловік, якого вважають вашим коханцем, поранив адмірала.

Він переміг, чорт забирай.

— До мене долетіли чутки, що наше весілля підштовхнуло герцога до злочину.

Він киває.

— Можливо, так і було.

Я ігнорую це зауваження, адже впевнена, що мій кузен не має на увазі нічого образливого, він лише розглядає таке припущення.

— Отже, ви мусите залишитися,— констатую я.— Однак мені б хотілося припинити плітки не лише з боку католицьких придворних, а й ваших протестантів. Я не викликаю у них ані любові, ані довіри. Якщо ви спатимете з ними в сусідній кімнаті, вони знатимуть, що наш шлюб — фікція, і гадатимуть, що ви теж мені не довіряєте.

Його очі розширюються.

— Тому вам краще спати на моєму ліжку, за завісами.

— Зовсім не обов’язково змушувати вас терпіти мене.

— Це обов’язково. Я бачила, як дивилися на мене ваші піддані, коли надійшла звістка про поранення Коліньї. Вони впевнені, що я можу завдати вам шкоди...

— Ні, пані!

— Так! — не отримавши відповіді, я вважаю, що все вирішено.— Відверніться,— наказую я. Він напрочуд швидко підкорюється. Я знімаю сюрко,