Леся Українка - Том 12

Хіба коли стане так, як торішньої зими, то вже муситиму, але ж може не щороку така скажена зима буде. Я дуже вдячна тобі за готовність помогти і все оце пишу щиро, бо з тобою нетяжко про се говорити.

В гості тебе я, звісно, запрошую, так само і тьотю Сашу, але де ще ми самі до того літа будемо — хто теє може сказати?.. А чи запрошуєш ти нас?

Ну, бувай здорова, любая. Я вже сьогодні багато писала. Цілую міцно тебе і Михалюня.

Твоя Леся

Ал[ександр] Антіонович] сюди не приїхав. ФІеоктистаї С[еменівна], підгодувавши його, вернулась до нас, і все, значить, in statu quo 2.

Гроші я від тебе одержала ще в Кутаїсі, спасибі!

216. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

28 вересня 1911 р. Цулукідзе 15/1X 1911, м{ѳстѳчко] Хони,

Кутаисск[ой] губ[ернииЬ Кутаисск[ого] уезда

Люба мамочко!

Се вже ми переїхали в Хоні. Клопіт був, либонь, такий самий, як і з переїздом з Телава: таке саме вкладання,

1 Один на один (франц.).— Ред.

2 В попередньому стані (лат.).— Редч розкладання, арби і т. і., хоча там 100 верстов їхати кіньми, а тут 25. Ну, зате на здоров’я сей переїзд таки легший. Хоні більш похоже на велике село, ніж на містечко, бо дуже багато садків, городів, просторих зелених дворів, а хати скоріш міщанські, тільки типу кавказького — з великими верандами. Мені Хоні подобається більше, ніж Кльоні і Феоктисті Семенівні (вона вже вернулась — сама, без чоловіка, в Києві заходила до тебе, але ти була в Гадячі), поганенько тільки, що тут багато ровів з водою для поливання городів, то коли б вони не розводили пропасниці, але, на щастя, саме на тому кутку, де ми живемо, ровів зовсім нема, та й хата в нас не вогка. Ми маємо 4 кімнати з маленьким прибудівком для служанки за 23 р. на місяць,— се нам не тісно, бо тепер нас троє — Маруся лишилась в Кутаїсі в пансіоні. Тепер живеться нічого собі, а чи не буде зимою холодно — трудно сказати, скоріш, що буде, як і скрізь «на юге».

> Се я написала листа Лаврову і хотіла одіслати, але здумала собі, що, може, його знов нема в Києві (він, здається, часто виїздить), через те вкладаю листа в сей і прошу передати Лаврову, якщо він є дома (звичайно, про се я прошу справжню добродійку Ласочку). Нехай Лавров не обижається, що часом пишу до нього, передаючи, бо в сьому ніякої лихої думки нема, а тільки бажання, щоб лист не завалявся в його відсутності. На сей раз сповіщаю його про адресу, щоб знав, куди посилати гроші,— справа для мене важна, і не хотілось би, щоб лист пропав.

Тобі я не писала через те, що Ліля сповістила про твоє подорожування до Шури, до неї в Гадяч, і я вже не знала, куди тобі й писати. Як твій лист прийшов, я саме слабувала, чогось знов t° плигала аж до 39° (то вже давно було, ще Феоктиста Семенівна була в Києві), але на сей раз такий стан тривав недовго і дуже лихих наслідків не лишив — так тижнів 1V2 була сугуба безсилість, а потім вернувся звичайний мій стан. Може, той напад таки був від «переписання ся», бо я днів 10—12 без перерви писала. Твої уваги щодо фантастичних драм зовсім слушні, але як уже наступає la folie divine *, то всі практичні спостереження відступають набік — натуру тяжко одмінити. Зате сяя folie дає справжнє щастя, а се теж щось «в общѳй экономии» значить. Однак в холоднішому настрої я обіцяю собі зробити щось і ad ра-nem et aquam 1 і, певне, таки зроблю.

Од Кримського ні слуху, ні вісті, ні рукопису...

Хутко ще напишу, а тепер міцно цілую тебе, люба моя мамочко.

Кльоня тобі кланяється.

Твоя Леся

217. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

14 жовтня 1911 р. Цулукідзе 1/Х 1911

Любая Лілеєнько!

Мене турбує, що ти мені нічого не пишеш. Чи добре-то ви приїхали з Києва до Кам’янки? То ж саме той час були всякі завірюхи, спізнення поїздів і т. і. Чомусь ти не написала навіть, чи отримала мою другу посилку і який вийшов з нею лад. А може, тобі досадно було, що то не «Історія»! Так я тобі поясняла, чому то так вийшло. Тепер я переглядаю «Історію» (вже кончила «учитись») і як тільки скінчу, то пошлю. Назвати її слід: «Історія давніх народів Сходу. Зложила Леся Українка по Мена-ру, Масперо і інших». Віньєту я ще не зважила яку, та се вже ж робиться наприкінці.

Спасибі тобі за клопіт з моїм листом з поводу грошей. Вчора я дістала листа від Оксани, де вона обіцяв вислати мені свою пайку, як отримав сама те, що їй належить. Притому вона прислала дві фотографії Оксани-меншої — славненька «тюсіня», похожа неначе більше на Дору, ніж на Оксану. Оксана дуже втішається її здоров’ям, та й я тішуся, тим більше що таки мало на се надіялась. Вони вже навряд чи приїдуть до тебе зимою, коли досі не приїхали, та таки й не слід би малої возити, коли холодно, нехай уже сидить «на теплих водах».

Я не зібралась тобі написати, яких саме ниток і полотна мені треба, але се неважно. Все одно тепер, може б, і не шила, є чимало іншої роботи, нехай колись потім.

Тепер я попрошу тебе переслати мого листа до Паші — я згубила його адресу, та, може ж, він тепер уже і не там живе, де жив у маю. Се я пробую, чи не віддасть він мені тії 200 p., що 5 літ тому взяв, а то ще «забуде навіки», так, як Стешенко. От стягаю свої фінанси докупи. «Стя-жательница»... Та коли в нас якась така прірва з тими видатками, що ніяк її не загатиш. Обіцяють через рік якихсь «благ», та вже ми тих обіцянок досить наїлись. Оце нібито мають з Нового року знов Кльоню в Кутаїс перевести — на іншу роботу, але... на ті самі гроші.

І за те спасибі. Вигода в тім тільки та, що не треба буде Марусі в пансіоні держати. Робота ще хто зна, чи буде легша, а переїзд знову «влетить». Ет, зрештою, я вже якось починаю інертно до