Стефані Маєр - Затемнення

знаю, — озвалась вона до Едварда, вишкірившись, перш ніж обернутись назад до юної вампірки Брі.

— Брі, — промовила Джейн, її голос знову був холодним. — Це все правда? Вас і справді було двадцятеро?

Дівчина, важко дихаючи, лежала, притиснувшись щокою до землі. Вона швидко заторохкотіла:

— Дев’ятнадцять чи двадцять, може, більше, я не знаю! — вона зіщулилась, остерігаючись, що її незнання може призвести до нового раунду тортур. — Сара та ще один перволіток, імені я не знаю, загинули дорогою сюди…

— А ця Вікторія? Це вона тебе створила?

— Я не знаю, — відповіла дівчинка, знов здригаючись від погляду Джейн, — Райлі ніколи не називав її імені. А тієї ночі я не бачила… було так темно… і так боліло… — Брі раптово здригнулась. — Він не хотів, щоб ми думали про неї. Він сказав, що наші думки небезпечні…

Джейн кинула погляд на Едварда, а потім знов на дівчинку.

Вікторія все дуже добре продумала. Якби вона не пішла по Едвардовому сліду, те, що вона причетна до всього цього, дізнатися було б неможливо…

— Розкажи мені про Райлі, — знов звернулась до неї Джейн. — Чому він привів вас сюди?

— Райлі сказав нам, що тут ми повинні знищити дивних жовтооких вурдалаків, — Брі бурмотіла швидко та охоче. — Він сказав, що це буде легко. Що місто під їхнім контролем і вони збираються напасти на нас. А ще він сказав, тільки-но їх не стане, вся кров буде належати нам. Він дав нам понюхати її запах, — Брі підняла руку і вказала пальцем у моєму напрямку. — І запевнив, що завдяки цьому ми знайдемо вірний шлях до жовтооких, тому що вона буде з ними. А ще він сказав, хто перший до неї добереться, той її і отримає.

Я чула, як клацнула позаду мене щелепа Едварда.

— Схоже, Райлі помилявся щодо простоти свого завдання, — зауважила Джейн.

Брі кивнула, здавалось, вона відчуває полегшення від того, що розмова перетікає у таке безболісне річище. Вона обережно сіла.

— Я не знаю, що трапилось. Ми розділились, але другий загін сюди не дійшов. І Райлі полишив нас і не прийшов на допомогу, як обіцяв. А потім усе сплуталось, і всіх розірвали на шматки, — вона знову здригнулась. — А цей, — вона глянула на Карлайла, — цей сказав, що мені не завдадуть шкоди, якщо я припиню битися.

— Ах, юне створіння, їм не дано пропонувати такі подарунки, — промовила Джейн дивно лагідним голосом. — Порушення законів призводить до покарання.

Брі витріщилась на неї, нічого не розуміючи.

Джейн поглянула на Карлайла.

— Ви впевнені, що тут усі? І ті, що відділились?

Обличчя Карлайла було спокійним, він кивнув.

— Ми також розділились.

Джейн напівусміхнулась.

— Не можу заперечувати, що я вражена.

Велетенські тіні позаду неї щось забурмотіли на згоду.

— Я ніколи не бачила, щоб клан невеличкого розміру залишався цілим та неушкодженим після такого нападу. Ви знаєте, що за цим стоїть? Все має дуже дивний вигляд, якщо взяти до уваги той спосіб життя, що ви тут ведете. І чому людина виступила ключовою фігурою? — її очі неохоче зупинились на мені лише на одну коротку секунду.

Я здригнулась.

— Вікторія мала на Беллу зуб, — відповів Едвард байдужим голосом.

Джейн засміялась, звук нагадував дзенькіт золотих дзвіночків, безтурботний дитячий сміх.

— Здається, Белла викликає на диво сильну реакцію у всіх із нашого племені, — вона посміхалась особисто мені, споглядаючи мою реакцію, в неї ж самої було блаженне обличчя.

Едвард напружився. Я встигла подивитись на нього, перш ніж він обернувся обличчям до Джейн.

— Чи не могла б ти це припинити? — звернувся він до неї напруженим тоном.

Джейн знову легко засміялась.

— Просто перевіряю. Адже від цього немає жодної шкоди, чи не так?

Я здригнулась, глибоко вдячна долі, що незвичайна особливість мого організму, яка захистила мене від впливу Джейн нашої минулої зустрічі, й досі працювала. Рука Едварда пригорнула мене.

— Що ж, здається, нам немає що тут робити. Дивно, — промовила Джейн, у її голосі знову з’явилась байдужість. — Ми не звикли бути непотрібними. Дуже шкода, що ми проґавили битву. Судячи з усього, було б цікавенько на це подивитись.

— Так, авжеж, — різким голосом швидко озвався до неї Едвард. — Ви ж були зовсім поряд. Шкода, що ви запізнились на якихось півгодини. Можливо, тоді б ви і встигли виконати свої обов’язки.

Джейн непохитно витримала погляд Едварда.

— Згодна, дуже прикро, що все так обернулось, правда ж?

Едвард коротко кивнув, ніби сам до себе: його підозри підтверджувалися.

Джейн знов відвернулася, щоб поглянути на перволітка на ім’я Брі, її обличчя висловлювало цілковиту нудьгу.

— Феліксе, ходи-но, — розтягуючи слова, покликала вона.

— Почекай, — гукнув Едвард.

Джейн звела одну брову, але Едвард, дивлячись на Карлайла, швидко заговорив:

— Ми можемо пояснити цій дівчинці правила. Вона, здається, здатна навчитися. Вона просто не знала, що коїла.

— Він правий, — додав Карлайл. — Ми повністю готові взяти на себе відповідальність за Брі.

Вираз обличчя Джейн застиг між розважливістю та сумнівом.

— Ми не робимо винятків, — відповіла вона. — І не надаємо других шансів. Це погано впливає на нашу репутацію. Що нагадує мені…

Раптом її очі знов дивились на мене, і на її обличчі херувима з’явились чудові ямочки.

— Гаю буде дуже цікаво дізнатися про те, що ти і досі людина, Белло. Можливо, він навіть вас навідає.

— Дата вже визначена, — вперше за весь час заговорила Аліса, звертаючись до Джейн. — Можливо, ми самі зберемося навідати вас за кілька місяців.

Джейн блякло посміхнулась і байдуже знизала плечима, не дивлячись на Алісу. Вона обернула обличчя до Карлайла.

— Було приємно зустрітися з вами, Карлайле, я гадала, Аро перебільшує. Отже, до зустрічі…

Карлайл кивнув, його обличчя було засмученим.

— Феліксе, подбай тут про все, — сказала Джейн знудженим голосом, кивнувши в бік Брі. — А я хочу додому.

— Не дивись, — прошепотів Едвард мені на вухо.

Раптом мені нестерпно закортіло дослухатись до його поради. Впродовж сьогоднішнього дня я вже бачила більш ніж достатньо — більш ніж достатньо навіть для цілого життя. Я міцно склепила повіки й заховала обличчя на грудях у Едварда.

Але я й досі могла чути.

Пролунало глибоке грудне гарчання, а потім пронизливий плач, який був жахливо знайомим. Але цей звук швидко затих, йому на заміну прийшло нудотне хрустіння та ляскання.

Едвард заспокійливо гладив мене по спині.

— Ходімо, — промовила Джейн, і коли я підвела очі, то побачила лише спини високих хлопців у сірих мантіях, що танули у димі, який стелився по землі. Свіжий запах ладану знову різав ніс.

Нарешті сірі мантії зникли у густому тумані.

РОЗДІЛ 26. ЕТИКА