Стефані Маєр - Затемнення

очі дивились на Едварда та, поминаючи Едварда, на мене, і її нігті знову вгрузли у тверду землю.

— Ти повинна цього навчитися, — похмуро сказав їй Карлайл. — Наприклад, робити вправи, щоб навчитися самоконтролю. Це можливо, і це єдине, що може тебе зараз урятувати.

Дівчина обхопила голову брудними руками і тихо заскавчала.

— Ми можемо відійти від неї? — прошепотіла я, тягнучи Едварда за руку. Зуби дівчини заголились, коли вона почула мій голос, а на обличчі відбилась мука.

— Нам краще залишатись тут, — тихо промовив Едвард. — Вони вже наближаються до нас із північного краю галявини.

Я обвела поглядом галявину, моє серце шалено калатало, але я не могла нічого вгледіти крізь густу завісу туману.

Через секунду безплідних пошуків мій погляд знов сфокусувався на молодій вампірці. Вона і досі не могла відірвати очей від мене, в її зіницях палахкотіло божевілля.

Ми довго дивились одна на одну. Карé з темного волосся обрамляло її біле, ніби гіпсове, обличчя. Було важко сказати, чи вона гарна, оскільки всі риси викривились від муки та спраги. Здавалось, на молодому обличчі є тільки ті шалені очі, від яких майже неможливо відвести погляд. Вона злісно витріщалась на мене, здригаючись і звиваючись від болю що кілька секунд.

Я пильно й уважно поглядала на неї, міркуючи: а не дивлюсь я часом у дзеркало з моїм власним відображенням у недалекому майбутньому?

Потім Карлайл і Джаспер від вогнища попрямували до нас. Еммет, Розалія та Есме сходились щільніше до того місця, де стояли Едвард, Аліса та я. Формувався об’єднаний фронт, як висловився Едвард, зі мною в самому його серці, у найбезпечнішому місці.

Я із зусиллям відірвала очі від дикої дівчинки, щоб хоч поглядом пошукати чудовиськ, які наближались.

І досі не було нічого видно. Я зиркнула на Едварда, його зіниці дивились чітко поперед себе. Я спробувала прослідкувати за його поглядом, але побачила лише смог, густий оліїстий смог, що стелився над землею і повільно підіймався вгору, мов хвилі. Він здіймався всюди, темніший посередині.

— Гм… — тихо промовив мертвий голос із туману. Я впізнала цей тон одразу.

— Ласкаво просимо, Джейн, — голос Едварда був чемним і холодним.

З туману почали випливати темні фігури, розділяючись і набуваючи чітких форм. Я знала, що попереду всіх буде Джейн, у найтемнішому, майже чорному плащі, і її фігура буде найменшою, майже на два фути нижчою за інших. Я могла тільки вгадувати янгольські риси її обличчя під тінню каптура.

Чотири закутані постаті, що височіли позаду неї, також чимось були мені знайомими. Я була впевнена, що впізнала найвищого з гвардійців, і поки я витріщалась, намагаючись знайти докази на підтвердження своєї підозри, Фелікс підвів голову. Його каптур повільно зісковзнув із голови, він підморгнув мені та посміхнувся. Едвард завмер біля мене, старанно себе стримуючи.

Уважний погляд Джейн сковзнув по блискучих обличчях Калленів і зупинився на дівчинці-перволіткові. Та знову обхопила голову руками.

— Я щось не розумію, — голос Джейн був маловиразним, але вже не таким незацікавленим, як раніше.

— Вона капітулювала, — пояснив Едвард, відповідаючи на збентеження, що виникло в її мозку.

Очі Джейн спалахнули від здивування.

— Капітулювала?

Фелікс та ще одна тінь обмінялися швидкими поглядами. Едвард знизав плечима.

— Карлайл дав їй право вибору.

— Для тих, хто порушує правила, немає вибору, — категорично промовила Джейн.

Потім заговорив Карлайл, і голос його був спокійний та лагідний.

— Все в твоїх руках. Доки вона не збирається нас атакувати, не бачу сенсу її знищувати. Їй ніколи не розповідали, які є правила і як треба поводитись.

— Це не стосується справи, — наполягала Джейн.

— Як скажеш.

Джейн приголомшено дивилась на Карлайла. Вона дрібно похитала головою, а потім виклала свої думки.

— Аро передбачав, що ми зайдемо досить далеко на захід, аби зустрітися з вами, Карлайле. Він передавав вітання.

Карлайл кивнув.

— Буду вдячний, якщо ви передасте йому взаємні вітання від мене.

— Певна річ, — Джейн посміхнулась. Її обличчя було майже нестерпно гарним, коли на ньому з’являлись емоції. Вона глянула на дим.

— Схоже, що ви вже виконали всю нашу роботу на сьогодні… майже всю, — її очі хижо подивились на полонянку. — Просто заради професійної цікавості, скажіть, скільки їх тут було? Вони влаштували великий гармидер в Сієтлі.

— Вісімнадцять, з цією дівчинкою включно, — озвався Карлайл.

Очі Джейн розширились, вона знов зиркнула на вогонь, щоб іще раз оцінити його масштаби. Фелікс та інша тінь знов обмінялись поглядами, цього разу довшими.

— Вісімнадцять? — повторила вона, вперше її голос звучав невпевнено.

— Всі як нова копійка, — промовив Карлайл тоном, який не можна було поставити під сумнів, — всі недосвідчені.

— Всі? — голос Джейн став колючим. — Тоді хто ж їх створив?

— Її звали Вікторія, — відповів Едвард, жодної емоції не пролунало в його голосі.

— Що? — перепитала Джейн.

Едвард хитнув головою в бік східного лісу.

Вона прослідкувала за його поглядом і сфокусувалася на якійсь крапці у глибині лісу. Гадаю, що вона помітила другий стовп диму. Я не оберталась, щоб перевірити свої здогадки.

Джейн довго вивчала очима ліс, а потім обернулась до вогню, що палав поряд.

— А ця Вікторія була на додачу до тих вісімнадцяти, що воювали тут?

— Так. З нею прийшов лише один. Він був не таким недосвідченим, як інші, але йому також як вурдалаку було щонайбільше рік.

— Двадцять, — видихнула Джейн. — А хто ж покінчив зі створювачкою?

— Я, — відповів їй Едвард.

Вона повернулась до дівчинки, що сиділа біля вогнища, її очі звузились.

— Гей, ти там, — її голос звучав ще неприємніше, ніж раніше, — як твоє ім’я?

Дівчина-перволіток кинула на Джейн недобрий погляд, і її губи тільки міцніше стиснулись.

У відповідь та лише янгольськи посміхнулась.

Тіло дівчинки вигнулось і прибрало ненатуральної пози, а вереск, яким вона спробувала відповісти, проколював мозок, ніби голкою. Я відвела погляд, борючись із бажанням затиснути вуха. Скрипнула зубами, сподіваючись таким чином контролювати свій шлунок. Вереск посилювався. Тоді я спробувала зосередитися на обличчі Едварда, гладенькому і беземоційному, але воно нагадало мені, як Едвард страждав під пекельним поглядом Джейн, і мені стало млосно. Замість цього я подивилась на Алісу та Есме, що стояли поряд. Їхні обличчя були такими ж беземоційними, як і в Едварда.

Нарешті стало тихо.

— Твоє ім’я? — знову промовила Джейн рівним голосом.

— Брі, — видихнула дівчинка.

Джейн посміхнулась, а дівчина знов завищала. Я затамувала подих, доки цей зойк агонії не затих.

— Вона і так розповість тобі все, що ти хочеш знати, — промовив Едвард крізь зуби. — Не обов’язково чинити так.

Джейн поглянула на нього, в її зазвичай мертвих очах промайнула веселість.

— Так, я