Еріх Марія Ремарк - Тріумфальна арка

Коли він обернувся й глянув на палату, вона здалася йому темною. Він устав і подивився на Джоан. Обличчя її було вже вимите й дуже бліде. Губи на ньому майже не вирізнялися.

Равік узяв тацю з кавником та чашкою, виніс із палати й поставив на столик у коридорі. Там тхнуло мастикою і гноєм. Сестра саме понесла повз нього відро з брудними бинтами. Десь гудів пилосос.

Джоан неспокійно ворухнулася. Зараз вона знов прокинеться. Прокинеться й відчує біль. Той біль дужчатиме,

Вона може прожити ще кілька годин або й кілька днів. І їй так болітиме, що вже не допоможуть ніякі уколи.

Равік пішов по шприц і ампули. Коли він повернувся, Джоан розплющила очі. Він глянув на неї.

— Болить голова, — промурмотіла вона.

Равік чекав. Вона намагалася повернути голову. Мабуть, їй важко було підняти повіки, бо вона насилу звела на нього очі.

— Я немов свинцем налита… — Погляд її прояснів. — Так важко, що не можна витримати…

Він зробив їй укол.

— Зараз полегшає…

— Раніше так не боліло. — Джоан повернула голову. — Равіку, — прошепотіла вона, — я не хочу мучитись. Я… Обіцяй мені, що я не буду мучитись… Моя бабуся… Це було при мені… Я так не хочу… їй ніщо не допомагало… Обіцяй мені…

— Обіцяю, Джоан. Тобі не буде боляче. Майже не буде…

Вона зціпила зуби.

— Укол скоро подіє?

— Скоро. За кілька хвилин.

— Що це в мене… з рукою?..

— Нічого. Ти поки що не можеш нею ворушити. Але це минеться.

— А з ногою… з правою ногою…

Вона спробувала зігнути її. Нога не ворушилася.

— Те саме, Джоан. Не хвилюйся, це скоро минеться.

Вона ворухнула головою.

— А я саме хотіла почати нове життя, інакше, — прошепотіла вона.

Равік промовчав. Що він міг їй відповісти? Може, це була й правда. Хто не хоче почати нове життя?

Вона знов неспокійно повела головою. Голос у неї був монотонний і втомлений.

— Добре… що ти прийшов. Що б я без тебе робила?

— Ет…

Без мене було б те саме, безнадійно подумав він. Те саме. Кожен партач зробив би не згірше те, що зробив я. Кожнісінький. Єдиний раз, коли мені були такі потрібні весь мій досвід, усі мої знання, вони виявились надаремними. Найбездарніший лікар зробив би те, що можу зробити я. Тобто не зробити нічого.

Опівдні вона все збагнула. Він їй нічого не сказав, але вона раптом зрозуміла все сама.

— Я не хочу стати калікою, Равіку… Що з моїми ногами? Я вже ними обома не…

— Нічого страшного. Коли ти встанеш, то ходитимеш, як завжди.

— Коли я… встану. Навіщо ти мене дуриш? Не треба…

— Я не дурю тебе, Джоан.

— Дурищ… Ти зобов'язаний дурити… Тільки не дай мені довго лежати… Коли мені не залишилося нічого… крім болю… Обіцяй мені.

— Обіцяю.

— Коли буде дуже боляче, дай мені щось. Моя бабуся… лежала п’ять днів… і весь час кричала. Я не хочу цього, Равіку.

— Ти не будеш мучитися. Тобі майже не болітиме.

— Коли буде надто боляче, дай мені достатню дозу. Таку… щоб усе скінчилося. Ти повинен дати… навіть якщо я вже не хотітиму або зомлію… Це моя остання воля… А все, що я скажу потім… Обіцяй мені.

— Обіцяю. Але в цьому не буде потреби.

Зляканий вираз зник з її очей. Вона відразу заспокоїлася.

— Ти маєш право так зробити, Равіку, — прошепотіла вона. — Без тебе… мене б уже давно не було.

— Дурниці. Де ж би ти ділася…

— Ні… Я тоді хотіла… коли ти вперше зустрів мене… я не знала, куди дітися… Ти мені дав цей рік життя. Це подарований час. — Вона поволі повернула до нього голову.—

І чому я не залишилася з тобою?

— Це я винен, Джоан.

— Ні… Це… я й сама не знаю, що…

За вікном стояв золотий полудень. Завіси були засунуті, але по боках пробивалося світло. Джоан лежала сонна, приглушена наркотиками. Від неї мало що вже залишилось. Ці кілька годин зжерли її, мов голодні вовки. Тіло під ковдрою здавалося пласким і вже втратило опір. Джоан то засинала, то прокидалася, часом була майже непритомна, а часом знов мала ясну свідомість. Біль налягав на неї. Вона почала стогнати. Равік зробив їй ще один укол.

— Голова, — промурмотіла вона. — Дедалі дужче болить голова.

За кілька хвилин вона знов озвалася:

— Світло… дуже яскраве світло… ріже в очі…

Равік підійшов до вікна. Він спустив жалюзі й щільніше засунув завіси. Тепер у палаті стало майже темно, Він повернувся й сів біля ліжка.

Джоан ворухнула губами.

— Як довго це триває… так довго… Ліки вже не допомагають, Равіку…

— Ще дві-три хвилини.

Вона лежала спокійно. Нерухомі руки були простягнені на ковдрі.

— Я мушу тобі… багато чого… сказати…

— Потім, Джоан…

— Ні. Тепер… нема вже коли відкладати. Мушу багато чого… пояснити…

— Мені здається, що я майже все знаю, Джоан…

— Знаєш?

— Наче знаю.

Судома. Равік помітив, як по тілу в неї пробігла хвиля судоми. Ноги були вже спаралізовані. Руки також. Тільки груди ще здіймались і опускалися.

— Ти знаєш… що я завжди була тільки з тобою…

— Знаю, Джоан…

— А інше було… саме хвилювання…

— Так, я знаю…

Джоан хвилину лежала мовчки. Чути було тільки її важкий подих.

— Дивно… — знов тихо озвалася вона. — Дивно, що людина може померти… коли вона кохає…

Равік нахилився над нею. Сама темрява, і в ній біле обличчя.

— Я не була добра… до тебе, — прошепотіла Джоан.

— Ти була моїм життям…

— Я хочу… і не можу… мої руки… ніколи вже… не обіймуть тебе…

Він бачив, як вона силкувалася підвести руки.

— Ти в моїх обіймах, — мовив він. — А я в твоїх.

На мить вона перестала дихати. Очі в неї зовсім затінилися. Вона розплющила їх. Зіниці були дуже великі. Равік не знав, чи вона його бачила.

— Ti amo [17]— промовила вона.

Вона заговорила мовою свого дитинства, бо була надто змучена, щоб розмовляти іншою. Равік узяв її безсилі, наче мертві, руки. В ньому ніби щось урвалося.

— Ти вернула мені життя, Джоан, — сказав він, дивлячись у її застиглі очі.— Вернула життя. Я був немов камінь. А ти прийшла, і я ожив…

— Mi ami? [18]

Так питає дитина, коли її кладуть спати. За цими словами стояла смертельна втома.

— Джоан, — сказав Равік. — Кохання — не те слово. Його замало. Воно тільки часточка, крапля в річці, листочок на дереві. Це щось багато більше…

— Sono stata… sempre соп te… [19]

Равік тримав її руки, які вже не відчували цього.