Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

За місяць село втрачає одну садибу. Край села — рекламні щити, мов декорації російського балету. Швейцарова донька навчилась готувати коктейлі. Історичним у селі став тільки трамвай, бо він не їздить без революцій. Люди занепокоєні, діти розмовляють уже з іншим акцентом, ніж батьки. Волосся стає дибки, коли згадаєш, що й досі живеш у департаменті Сенита-Уази. Здійснюється диво. Остання садиба зникла, коли міністерство закордонних справ очолив Лаваль, а хатня прислуга після літніх вакацій збільшила власну платню на двадцять сантимів за годину. З'явився букмекер. Поштарка купує педерастичні романи й гадає, ніби в них більше реалізму. Священик патякає всяку гидь, а найрозважливішим дає поради, як діяти на біржі. В Сені дохне риба, річка американізується між двома рядами бульдозерів, тракторів та буксирів, що нагортають уздовж берегів жахітні щелепи сміття й залізяччя. Три спекулянти земельними ділянками потрапили до в'язниці. Життя організовується.

Ці фундаментальні місцеві перетворення не уникли й Баритонової уваги. Він гірко шкодував, що не здогадався прикупити землі в сусідній долині двадцять років тому, тоді, коли людей ще вмовляли брати землю по чотири су за метр, немов зачерствілі тістечка. Часи безтурботного життя вже минули. На щастя, Баритонів психотерапевтичний інститут тримався добре, але не без клопоту. Невситимі родичі пацієнтів насідали на Баритона й вимагали новіших методів лікування — чимбільше електрики, чимбільше загадковости, чимбільше всього… А надто — найновіших механізмів, найдивовижніших апаратів, придбати це все слід негайно, інакше випередять конкуренти, такі самі клініки, що, зачаївшись у сусідніх лісках Асньєра, Пасі, Монтрету, теж устатковані всіляким дорогим причандаллям.

Баритон під Парапеновим проводом також заквапився догоджати вподобанням доби, купуючи, звичайно, все найдешевше, зі знижкою, при нагоді, при розпродажу решток, проте ненастанно, тільки-но з'являться нові електричні, пневматичні, гідравлічні пристрої, які, здається, були чимраз краще сконструйовані, щоб не відставати в перегонах із маячними ідеями доскіпливих заможних пансіонерів. Баритон аж стогнав, змушений купувати непотрібну апаратуру, аби задовольняти примхи божевільних.

— Фердінане, коли я відкрив свою клініку, — виливаючи жаль, признався мені якось Баритон, — а то було саме напередодні Всесвітньої виставки, ми, психіатри, становили дуже обмежений гурт лікарів-практиків. Причому, — тут, певне, ви повірите мені, — були не такі цікаві й не такі зіпсуті, як сьогодні! Ніхто з нас не намагався бути таким самим божевільним, як наші хворі. Тоді ще не було моди під приводом кращого лікування робити будь-яке безглуздя. Мода, завважте, безсоромна, бо безсоромне майже все, що приходить до нас із-за кордону.

Фердінане, за моєї молодости французькі лікарі ще шанувалися! Не вважали, ніби їм треба марити разом із своїми пацієнтами. Для чого таке потурання? Напевне, щоб досягти з ними гармонії? Хіба я знаю!.. Аби потішити їх? І до чого, питаю, це доведе нас? Коли доводиться вдаватись до ще більших хитрощів, патології й розбещеносте, ніж у наших найжалюгідніших недоумків, і перейматися пихою за все це, то куди ми дійдемо? Чи здатні ви, Фердінане, заспокоїти мене, запевнити, що наш розум відтак не згибіє? Або навіть простий глузд? На цій дорозі, якою ми прошкуємо, що зостанеться нам від здорового глузду? Це ж можна передбачити: абсолютно нічого! Такий мій прогноз на майбутнє.

А втім, Фердінане, чи не походить це все від того, що ми оцінюємо себе з погляду справді новочасного розуму? Вже нема ні білого, ні чорного! Все розмивається! Це так по-новому! Тепер так модно! Тоді чом би й нам не стати божевільними? Негайно ж! Почнімо саме з цього! Ще й похваляймося цим! Проголошуймо грандіозний безлад духу! Робімо рекламу власному недоумству! Хто нас стримає? Фердінане, я питаю вас: яке найвище людське сумління? Яка млява боязкість? Га? Тож чуєте, Фердінане, слухаючи декого з наших колег, і то найшановніших, тих, що мають найбільший авторитет серед пацієнтів і академій, я часом запитую себе, куди вони нас ведуть? Правду кажучи, це якесь сатанинське поріддя! Ці шаленці пантеличать мене, лякають, занапащають, а надто виповнюють огиди! Тільки слухаючи, як вони звітують нам на так званих сучасних конгресах про наслідки своїх досліджень, я, Фердінане, переймаюсь панічним жахом! Тільки слухаючи їх, відчуваю, як мій розум зраджує мене! Ці фаворити нової психіатрії, одержимі, нечестиві, облудні і хитрі, своїм надусвідомленим аналізом ведуть нас до прірви! Якщо, Фердінане, ви, молодь, не реагуватимете, то ми, зрозумійте мене як слід, загинемо! Бо ж нас тягнуть, нас сублімують, вимагають від нас порозуміння по той бік розуму, там, де справжнісіньке пекло, там, звідки вже ніхто не повертається! А втім, уже можна, напевне, говорити, що тих гидомирних проноз замкнено в печері для проклятих, бо вони день і ніч мастурбують свій власний глузд.

Я кажу „день і ніч“, бо, знаєте, Фердінане, ці негідники навіть у сновиддях не припиняють чинити перелюб! Цим сказано все. Вони виснажують, розпорошують, тиранізують ваш розум! Навколо них лиш огидна кваша, справжній компот симптомів божевілля, що тече і скапує з них повсюди… В нас уже повні руки того, що зостається від розуму, — огидного, липкого, смердючого паскудства! Все завалиться, Фердінане, все завалиться, це провіщаю вам я, старий Баритон, і чекати вже недовго! Ви, Фердінане, ще побачите цей страхітний погром! Адже ви молоді! Ви побачите! Ото вже натішитесь! Ви всі постаєте хворими! Гоп! Після чергового безумства, яке переповнить чашу! Бах! І вперед до безумства! Нарешті, як ви кажете, одержите волю! Саме це спокушало вас так довго! Ото вже небачена звитяга! Але запевняю вас, друзі: потрапивши в світ безумства, ви там і лишитесь!

Затямте як слід, Фердінане: початком кінця геть в усьому стає брак міри! Я досить обізнаний, аби розповісти вам, як почнеться той великий погром… Через химери, які не знають міри! Через усілякі закордонні крайнощі! Коли нема міри, нема й сили! Достеменно так! І нехай увесь світ іде в небуття? Чом би й ні! Геть усі люди? Ще б пак! А проте ми не просто йдемо туди, а біжимо! Це справжнє посполите рушення! Я бачу, Фердінане, як мій розум мало-помалу втрачає рівновагу й розчиняється в завзятому русі апокаліптичних амбіцій! Це почалося десь тисяча дев'ятсотого року! Це мені в пам'ятку! Відтоді в світі загалом і в психіатрії зокрема не було вже нічого, крім шалених перегонів, прагнення стати найрозбещенішим, наймерзеннішим, найхимернішим, найогиднішим, або, як кажуть вони, найбільш творчим! Цілковитий розгардіяш! Змагаються, хто найраніше присягне монстрові, чудовиську без серця й сумління. І чудовисько, Фердінане, пожере нас усіх, це ясно, це вже почалось! Чудовисько?