Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

скоєння злочину і траєкторії куль, одна з них застрягла в хребті. Ми не могли її дістати. Робінзона й поховають із нею. Шукали інші кулі. Ті кулі зостались у таксі, револьвер був потужний.

Згодом до нас прийшла Софі, вона шукала моє пальто. Софі поцілувала мене й пригорнула до себе, немов я теж мав умерти або щезнути.

— Та ні, я нікуди не дінуся! — намагавсь я пояснити їй. — Софі, отямся, я нікуди не дінусь! — Заспокоїти її я не міг.

Над ношами ми розговорились із секретарем комісаріату, що бачив, як казав він сам, багато інших злочинів, нещасних випадків, катастроф і намагався за один раз переповісти нам увесь свій досвід. Ми не сміли піти, щоб не образити його. Секретар був дуже люб'язний. Його тішило бодай раз поговорити з освіченими людьми, а не з волоцюгами. Отож, аби не скривдити його, ми й далі сиділи в префектурі.

Парапен був без плаща. Ґюстава наша розмова заколисала. Йому відкрився рот, а широкий карк напружився так, ніби він тяг машину. Я не чув, щоб Парапен так довго розмовляв, уже багато років, власне відколи я скінчив навчання. Він був приголомшений подіями цього вечора. Згодом ми таки рушили до клініки.

З собою ми взяли Ґюстава Мандамура. Дорогою Софі коли-не-коли знову пригорталася до мене, все її тіло було налите силою ніжности і турботи, ця сила виповнювала їй серце, покріплювала дух, оберталася на красу. Я відчув, що і я набрався від неї сили, зніяковів: ота сила була не моя, а я потребував власної сили, щоб колись умерти так само чудово, як Леон. Я не мав часу, аби марнувати його на маніження. «До роботи!» — казав я собі. Але моя сила не з'являлась.

Софі навіть не хотіла, щоб я обернувся і востаннє подививсь на тіло. Отже, я вийшов, не озираючись. Побачив напис: «Зачиняйте двері». Парапенові досі дошкуляла спрага. Певне, від розмов, — як на нього, він говорив забагато. Дійшовши до шинку біля каналу, ми довгенько грюкали у віконницю. Я зразу пригадав Нуарсьєрський шлях у воєнні роки. Таке саме тьмяне світло за дверима, ладне погаснути. Нарешті вийшов сам господар і відчинив нам двері. Він іще нічого не знав. Ми йому про все й розповіли — і про новину, і про пов'язану з нею драму. «Любовна драма», як назвав її Ґюстав.

Шинок біля каналу відкривавсь удосвіта, бо на той час уже прокидались човнярі. Шлюз поволі починав відкриватись наприкінці ночі. Затим оживало і бралося до роботи все довкілля. Береги неквапом виступали з води, підносились і росли по обидва боки каналу. Робота починалася ще в темряві. Потім розвиднялося, гострішали і ясніли контури. Тут показувались лебідки, там — огорожі гамазеїв, а вгорі за ними — дорога, якою здалеку підходили люди. Невеличкими мерзлякуватими гуртами вони розчинялись у похмурому світанку. Люди встають удосвіта і йдуть аж до зорі. Далі їм дороги немає. Виразно видно лише їхні бліді простуваті обличчя, решту тіла ще поглинає ніч. Коли-небудь вони також помруть. Цікаво, як це в них буде?

Вони піднімалися на міст. Потім помалу зникали серед рівнини, проте ввесь час надходили інші люди, нові і дедалі блідіші, бо навколо ставало дедалі більше світла Цікаво, про що вони думають?

Шинкар хотів знати про драму все, розпитував про обставини, просив, щоб ми нічого не оминали. Звався він Водескал, походив з Півночі і був досить охайний.

Ґюстав узявся розповідати, мелючи все підряд. Він страшенно повторювавсь, переказуючи обставини, але не це було головне: потім він просто зашпортався в словах. А бувши п'яний, заходивсь розповідати знову. Тепер він уже справді нічого не міг сказати, зовсім нічого. Я, звичайно, спокійно, немов дрімаючи, ще трохи б його послухав, він неначе переказував сон, проте мої супутники стали заперечувати, і Ґюстав Мандамур страшенно розгнівався.

З люті Мандамур садонув кулаком по невеликій грубці. Все завалилося, перекинулось: труба, колосники, жарке вугілля. Мандамур був дужий, немов бугай.

А тепер йому закортіло показати нам справжній танець вогню! Зняти черевики і скочити просто на жар.

З шинкарем у Ґюстава була колись причина через незареєстрований автомат… Водескал був нещирий і спритний, його належало стерегтися: з такими щораз чистими сорочками, як у нього, навряд чи можна бути порядною людиною. Він злюка і поліційний викажчик. Таких повно на набережній.

Парапен стривожився, чи часом не до нього чіпляється Ґюстав Мандамур, аби помститися, скориставшись тим, що він випив.

А проте Парапен не дав Ґюставу виконати танець вогню — взявся соромити. Ми відсунули Ґюстава Мандамура на кінець столу. Там він, зрештою, вчинив наймудріше: впав, зітхаючи, мов ковальський міх, щирячи навкруг алкогольний сморід. Заснув.

Десь далеко загув буксир: гудок пролетів повз міст, повз одну арку, другу, минув шлюз, іще один міст, полинув у далеч… Він скликав до себе всі баржі на річці, все місто і небо, далекі околиці і нас, — закликав геть усіх, навіть Сену, щоб ми вже ні про що не розмовляли.