Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 52

Місяць потому

АВА

Все частіше я «зависаю» в якомусь незрозумілому стані. Не можу сказати, чого в ньому бракує – здається, і почуттів, і думок водночас. Тонкою струною бринить якесь непевне відчуття, яке годі зловити і пояснити. Воно змушує мене закидати справи, якими я займалась, забувати обіцянки… Відволікає лише безцільне блукання лісом. Весна у самому розпалі, молоде листя блищить у сонячному промінні, пташиний щебет чується з кожного куща. Час від часу підіймаються тумани від моря, і ліс тоді тм’яніє, сирість огортає все довкола, і напрямок губиться. Та не для мене – мене веде чуття. Здається, коли я рухаюсь, намотуючи кола, підіймаючи «завісу» - я наближаюсь до чогось. Струна зовсім близько і її тремтіння ось-ось вгамується.

Одного дня я натрапляю в лісі на Сінну, яка хмуриться і хапає мене за руку.

- Ходімо зі мною, - суворо вимовляє і веде до своєї хатини під покровом дерну.

Опиратися марно, я йду за нею і сідаю в напівтемній хижі. Сінна влаштовується навпроти і супиться, опершись руками на стіл.

- Чи ти здуріла, чи взагалі нічого не розумієш? – розгнівано питає вона. – Не думала, що ти настільки слабка. Ніякі амулети не втримають Тих, хто в лісі, коли ти в такому стані. І ти ще й блукаєш за «завісою»! Наче сама просиш себе з’їсти!

- Ти про що?! – здивовано питаю.

- А ти не розумієш? Ну, нехай він покинув тебе, забув… Але ж ти не якась там нікчемна пещена панянка! В тебе є син, в тебе маєток. В тебе купа справ! Чи ти без чоловіка нічого не варта і жити не збираєшся?!

Її слова чомусь болем віддаються в грудях. Покинув, забув… Ніхто не знає про обіцянку Міргана почекати, коли я зможу зробити свій вибір, ні від кого не залежачи. І добре, що я нікому про це не казала. Здається, все йшло до цього і сумніватися в його намірах безглуздо. Коли Сінна прийшла до себе у Вінтхолі – вона швидко зцілила Грейс і за два дні ми повернулися в Роузхіл, бо я не бажала бути на шиї в леді Агати довше, ніж необхідно.

Я була вільна і на своїй території. Кертіс більше не загрожував мені і моїм близьким. Міргану не було більше чого чекати.

Та спочатку він пропадав в Оукхілі з сином Кертіса. А потім поспішно виїхав у Йорнборг. Скоро вже місяць, як від нього нема жодної звістки. Ну як… в мене немає, а леді Агата, мабуть, в курсі. І Фрай. Але я нізащо не спитаю в них. Якби Мірган хотів, щоб я знала, міг би написати й мені, чи не так? Чого варті почуття, які зникають на відстані? Можливо, там він знову зустрів свою першу любов… Я пам’ятаю, по розповідям вона неймовірно красива жінка. Серце болісно стискається. Тоді вони розійшлися, та можливо тепер старі почуття повернулися. Образа чи зрада забулася і невдовзі я почую про майбутнє весілля щасливих закоханих… Від цих думок хочеться поїхати якомога далі – у Лейвуд, зайнятися спадком мого сина і більше ніколи не згадувати його батька.

- Хіба ти не розумієш, що лиш питання часу, коли хтось з них одягне на себе його личину, щоб випити тебе досуха?

До мене нарешті доходить.

- Ти думаєш?... Я просто блукала, бо не можу дати лад думкам. Мене багато чого тримає у цьому світі, одного Рея достатньо. А ще ж ти, Грейс, мої обов’язки…

Сінна скептично посміхається.

- У всіх є свої справи, ти думаєш, одні недолугі ловляться у ці сіті? Твій неспокій цілком може бути вже навіяний лісом. Сильних вони заманюють поступово. І свою ману побачиш лиш тоді, коли туга візьме над тобою гору.

 

Витвережена цією промовою, вертаюся додому. Хто зна, можливо, Сінна і має в чомусь рацію. Ніколи не обманюєшся так сильно, як тоді, коли думаєш, що невразливий. Хоча б Мірган мені не сниться.

Можливо, дійсно краще поїхати? На новому місці, серед нових людей в мене не буде зайвого часу думати про те, що не має сенсу. Спочатку будуть господарські справи, а там і світське життя яке-не-яке. Познайомлюсь з сусідами, буду наносити візити, приймати гостей…

 

Новий ранок приносить нові надії. Здається, сон нарешті пішов мені на користь – я відчуваю себе бадьорою і світ знову кришталево-чіткий і зрозумілий. Згадується вчорашня зустріч з Сінною – прийшовши додому, я заварила собі міцних трав, що їх не любить лісова нечисть. Навіть поклала біля узголів’я пучок полину і дикого часнику. І от, здається, Сінна була права. Я більше не чую нічого з того, що не мала б чути звичайна людина. Ніщо мене не гнітить і, хоч думки про Міргана викликають біль і злість, та мене більше не тягне бездумно блукати по лісовим хащам, дозволяючи туману заповнювати голову, огортаючи м’якою пеленою.

Мабуть, справді прийшов час діяти. Лейвуд більший і захищеніший, ніж Роузхіл, Рею варто рости там, де його спадок. Люди мають зжитися з думкою, що ці місця належать йому. До того ж, не виникатиме питань, чого я не навідуюсь до його бабусі – відстань не сприятиме частим відвідинам. А мені ці візити у маєток Міргана не надто приємні.

Потрібно лиш подбати про Роузхіл – залишити на відповідальну людину, яка може доглянути і сам маєток, і піклуватися про людей. І на гадку мені спадає лише Грейс… вона повністю здорова тепер і навіть голос не втратила. Та все ж, вона вже не колишня весела і безжурна дівчина. Насправді, виманити її за стіни Лейвуду допоміг Серл. Щось таки між ними зав’язалося з тої поїздки у Лейвуд, що вона прийняла подарунок – невеликий мідний кулон, який той виграв у якогось пияка в корчмі. На кулоні виявилися чари підкорення, а пияк – людиною Кертіса. Тож, коли Серл покликав Грейс на побачення, вона вийшла з ним із замку. Клянеться, що Рея з собою не брала, та малий щось відчув і сам пішов за нянькою. Може, його б і не помітили, якби у хлопчика стало кмітливості повернутися в замок по допомогу. Але що можна очікувати від трьохрічної дитини? Їх спіймали обох. Грейс не хоче говорити про той час. Каже лиш, що майже завжди була з Реєм. А я не наважуюсь спитати, та підозри в мене найгірші. І я уявлення не маю, як їй допомогти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍