Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Вона цілком впорається з Роузхілом, але чи варто мені залишати її саму? Серл спочатку крутився коло неї, як побитий пес, але схоже, що надії його марні. Він і раніше не був для неї хорошою партією, а тепер ще й винен у майже її смерті. Хоч і не з власної волі, та все ж…

Починаю цю розмову за сніданком. Девін і Грейс зазвичай складають мені компанію за столом. Останній повернувся у Роузхіл разом зі мною, чому я дуже рада. Кілька його людей також, і плачу їм тепер я, тому в мене тепер є охорона, нехай невелика, але надійна.

Косі промені сонця потрапляють у вітальню, падають на стіл, за яким ми сидимо і блищать на столових приборах. Це змушує трошки мружитися, і викликає посмішку. Ліс сидить поряд і годує з ложки Рея. Ця маленьке коло стало мені родиною і так не хочеться його розбивати. Та все ж це питання часу. Ліс невдовзі вийде заміж за Волема, а Девін надто амбітний, щоб сидіти в глухому хуторі. Тож не потрібно боятися змін, а варто самій йти їм на зустріч.

- Я збираюсь переїхти у Лейвуд, - кажу, і всі погляди одразу спрямовуються на мене. – Все-таки, це власність Рея і потрібно це контролювати. Та й відношення до нього там буде краще.

 Бо тут він завжди буде позашлюбним сином дочки небагатого аристократа в очах суспільства. А там – власником Лейвуда, і сином Варана. Тепер я бачу це чітко, як ніколи. Проте Девін похмурніє. Грейс також дивиться на мене стурбовано.

- І тому в мене до тебе питання. Чи можу я залишити Роузхіл на тебе? Я пропоную тобі посаду твого батька.

Грейс опускає очі і з заминкою каже:

- Я не проти, якщо це твоє рішення. Мені дуже не хочеться повертатися у Лейвуд. Я усвідомлюю, як там будуть на мене дивитися – адже я наразила маленького лорда на небезпеку. А тут дім, і тут мені спокійно. Але хто дивитиметься за Реєм?

Ліс стривожено завмирає.

- Не бійся, я на тебе не розраховую, - усміхаюсь до неї. – Знаю, що ти майже наречена.

- Я буду вдячна, Девіне, якщо ти допоможеш мені перевезти Рея у Лейвуд. І якщо потім ти залишишся – також.

- Не турбуйся, Аво, я не покину тебе, доки не виловлю останнього Кертісового покидька. Поїхати звідси я можу тільки тоді, коли ти будеш у безпеці.

Грейс переводить подих.

- Думаєш, вони можуть ще бути тут?

- Навряд чи вони кудись подалися. Мірган дуже вдало вбив Кертіса, без зайвих жертв. Але це не означає, що ніхто з його підручних не відповідатиме за свої вчинки. – жорстко говорить він.- У зв’язку з твоїм від’їздом – скільки в мене часу?

- Думаю, можна підготуватися за два тижні. Ти впевнений, що зараз є небезпека? Адже я досить вільно пересувалася весь цей час…

- Що досить легковажно з твого боку. Вони немісцеві, і в лісі ти орієнтуєшся краще. Але ж є ще дороги, трактири, села… Не їздь туди, принаймі без супроводу.

Сніданок закінчуємо у тиші, і похмурий, наче хмара, Девін широким кроком виходить надвір. Через якийсь час чується тупіт коня.

- Що з ним раптом сталося? – нерозуміюче звертаюсь сама до себе. – Я ж не триматиму його в Лейвуді силоміць, він завжди зможе повернутися…

- Що тут розуміти – йому хочеться відкрутити голову Міргану, - відповідає Грейс. – І не можу сказати, що не розділяю цих почуттів.

Відчуваю, що обличчя починає горіти.

- Мірган нічого мені не обіцяв, щоб зазіхати на його голову, - намагаюсь сказати байдужим тоном.

- Сумніваюсь, що так. – заперечує Грейс. – До того ж, обіцяти можна не тільки словами, а й своїми вчинками, своєю поведінкою. Коли ми їхали з Вінтхола, останній хлопчисько на конюшні був переконаний, що ти його майбутня господиня.

- Вони вільні робити свої висновки, я не зобов’язана їх враховувати. Мірган теж.

Ліс спритно прибирає зі столу.

- Він врятував нас. Примчав на допомогу при першому поклику. Ми з Реєм зобов’язані йому життям. – кажу з притиском. – І мені властиво бути вдячною і пам’ятати добро. А не нав’язувати чоловіку те, що йому не потрібно і що він не збирався давати.