Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 15.6

Дівчина так поспішала, що навіть забула перевзутися з м’яких туфель у теплі черевики, перш ніж вийти назовні, у заметіль. Здавалося, ніби за нею женуться страшні чудовиська.

Ані вітер, ані крига, не могли спинити її на шляху до міста.

Тремтячи від холоду, вона просувалася крізь сніг усе далі і далі. Минула людну площу й різноманітні крамниці. Минула великі та малі будинки, та не зупинилася. Натомість занурилася глибше у місто. У саме його нутро.

Чим далі вона просувалася, тим вузькішими та темнішими здавалися вулички. Тут, на околицях, не було чутно того дитячого сміху та гаміру голосів. Та і взагалі, роздивляючись навкруги, важко було сказати чи є тут бодай хтось крім дівчини, котрій нема чого втрачати.

Завернувши за черговий ріг, вона озирнулася, аби запевнитися, що за нею ніхто не слідкує, а тоді постукала по якомусь непримітному каменю в стіні. Він ніяк не вирізнявся на фоні інших, тож обрати саме його міг лише хтось, хто про нього знав.

Декілька секунд нічого не відбувалося, а тоді в стіні раптом проявилися двері, і дівчина впевнено потягнула їх на себе.

Всередині приміщення було темно та волого, а ще дещо смерділо пилом, але її це, судячи з усього, не дуже хвилювало. Як і те, що в таких підозрілих місцях навряд надають якісь послуги в межах закону.

Відверто кажучи, я не мала сумнівів у тому, що їй були потрібні саме такі послуги. Поза межами законів.

— Агов?.. — покликала вона, роблячи крок в невідомість, — Тут хтось є?

Та варто їй було увійти в темряву, як чиясь долоня затулила дівчині рота. Вона заборсалася, та нападник тримав міцно, не даючи їй можливості вивільнитися. А тоді чийсь голос прошипів їй на вухо:

— Не сіпайся! А тепер відповідай нащо ти тут і як дізналася про це місце! Хутко!

Раптом переляк дівчини ніби кудись подівся. Вона припинила спроби звільнитися, й відповіла:

— Я тут, бо шукаю майстра-артефактора, що допоможе мені з однією справою. Плата в моїй правій кишені. Звідки я дізналася про це — немає значення. Мені байдуже чим ви тут займаєтеся та скільки законів порушуєте. Я не слідча. Усе, що мені треба, це знати, чи погодитеся ви на мою пропозицію.

Вільна рука незнайомця ковзнула по спідниці сукні, намацала згорток з грошима та прикрасами, зважила той у руці та залишив на місці.

Я й досі не бачила його обличчя, втім, його голос здався мені знайомим. Невже я його раніше чула? Чи могла я знати того, до кого звернулася дівчина?

— Припустимо, я зацікавлений, — промовив він, — Що натомість?

Дівчина набрала в груди повітря, ніби не могла повірити у те, що дійсно зважується на це. А тоді промовила:

— Я хочу, аби ви допомогли мені викрасти артефакт, що зберігається під академією. Дзеркало, темне, мов серце ночі. Впевнена, ви про нього чули. Усі ваші чули про нього.

Відповідь надійшла негайно:

— Ні.

Дівчина здивовано кліпнула. Не такої відповіді вона очікувала.

— Перепрошую?..

— Це самогубство, — спокійно промовив маг, — Навіть якщо вам вдасться обійти захист, і вас не впіймають, перш ніж ви доторкнетеся до дзеркала, ви будете приречені, щойно спробуєте ним скористатися. Це дуже надійна магічна пастка. Дзеркало поглине вас, перш ніж ви встигнете бодай щось зробити, а ви не зможете контролювати його, не доторкнувшись. Я не братиму участь в такому безглузді. І, якщо хочете знати мою думку, жоден артефактор не прийматиме, темний чи ні.

Дівчина стиснула щелепи так, що вони ледь чутно заскрипіли. Проте вперто залишилася на місці.

Не для того вона подолала цей шлях і відморозила ноги, аби просто змиритися з відмовою.

— Але ж спосіб є, так? Має бути! Скажіть мені, який!

Замість відповіді на неї чекало важке зітхання.

— Усе просто. Вам потрібен хтось, ким ви скористаєтеся. Хтось, хто доторкнеться до дзеркала замість вас. Якщо ви будете контролювати його, скажімо, за допомогою якогось забороненого артефакту, ви зможете створити зв’язок із дзеркалом, і скористатися його силою за допомогою спеціального ритуалу.

Голос мага звучав буденно, так, ніби вони говорили про щось неважливе, типу погоди.

Дівчина ледь змусила себе ковтнути, а тоді запитала:

— І що станеться з тим, кого я використаю?

Маг глузливо розсміявся.

— Гадаю ви і самі здогадуєтеся. Дзеркало поглине його. Він опиниться в пасці, як і багато душ до нього. А може розчиниться, перетворившись на магію… Хтозна? Теорії різняться, й ніхто не поспішає перевіряти їх на практиці. Але воно і не дивно, коли ціна знання — це власне життя.

Інша справа, коли це життя тобі не належить…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍