Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 15.5

— Але як? В нас ані грошей, ані впливу! До того ж, задля змін у законах, треба щонайменше половина голосів аристократичної ради включно з королем. А вони, нагадую, усі чоловіки! Як ми їх примусимо?

В останнє слово дівчина вклала усю ненависть, на яку була спроможна, а тоді зітхнула, ніби втратила всю енергію.

— Це неможливо… Мені залишиться тільки вийти за старого мерзотника, й сподіватися, що той помре до нашої першої шлюбної ночі... Може отруїти його? Чи зіштовхнути зі сходів, як він зробив зі своєю колишньою дружиною? Це було б справедливою відплатою за усе, що він робив іншим жінкам!

Жінка не відповіла. Здавалося, вона зважувала усі фактори, вираховувала ризики. Можливо навіть обмірковувала, якою саме отрутою їм слід скористатися, щоб їх не упіймали, а старий покидьок точно вмер.

Не знаю чому, проте я була впевнена у тому, що вона на цьому знається. Можливо навіть здатна приготувати щось сама.

Звідки? Хто його зна…

Та впевненість у тому, що вони не планують нічого, на що б той лорд не заслуговував, була непохитною.

Мабуть дивно бажати смерті комусь, кого навіть не пам’ятаєш. Та не пам’ятати, хто ти є, не менш дивно. І все ж…

Ось вона я. Безтілесна. Безголоса. Не здатна вплинути бодай на щось.

Звичайний спостерігач чиєїсь сумної історії.

Врешті жінка похитала головою. План дівчини їй не подобався.

— Ні, Арі, якщо тебе впіймають, буде суд, розумієш? Смерть одного з членів аристократичної ради — не те ж саме, що смерть трьох, шістьох, чи навіть дев’ятьох його дружин. Вони копатимуть, і обов’язково дізнаються хто до цього причетний. Вони доведуть твою провину, а тоді вб’ють тебе, або назавжди запроторять до в’язниці, і це буде кінець. Це не вихід.

— То що мені робити? Просто вмерти? Чи підкоритися і страждати усе своє життя, поки цей чоловік, моя сім’я та інші покидьки насолоджуються своєю владою?! Це треба зупинити! Їх треба зупинити!

Дівчина щосили стиснула кулаки, так, що аж кісточки побіліли. А тоді промовила:

— Я знайшла згадку про одну річ, що зберігається десь глибоко під бібліотекою академії… Це дуже могутній артефакт, якому вже багато років. Звісно, він дуже добре охороняється. Втім, якби ми змогли якось обійти той захист і заволодіти його силою…

— Ні, — відповідь жінки була твердою, хоч пальці її і тремтіли, — Арі, ти не розумієш про що говориш. Це надто ризиковано…

Та дівчина її не чула. Вона була надто поглинута власними емоціями та ідеями.

— Подумай, Тіа! Ми могли б змінити цей світ! Ці закони! Скількох дівчат ми могли б врятувати! На скільки доль могли б вплинути! Ми могли б змінити усе! Ми могли б позбутися цієї дурної ради чи змусити їх підкоритися! З такою силою ніхто, навіть Його Величність не зміг би нам протистояти! Яким би великим не був ризик, хіба він того не вартий? Хіба наша ціль не важливіша за це?

Жінка стиснула губи у тонку лінію, а тоді повільно підвелася з-за столу.

— Арі, ти не при собі. Ти не розумієш якої біди можеш наробити. Більш того, ані я, ані ти не здатні обійти захист такого рівня. Це усе просто не має сенсу.

Вона важко зітхнула, сама не рада, що має казати усе це дівчині, та не могла мовчки слухати те, про що вона говорить. Вона мала зупинити її. Відмовити дівчину від цієї дурної небезпечної ідеї.

— Послухай, я не полишу тебе, гаразд? Я допоможу тобі. Ми обов’язково щось вигадаємо, та мені потрібен час.

Дівчина гірко пирхнула, а тоді крутанулася на підборах, збираючись забратися з кабінету цілительки.

— В мене немає часу! Батько може забрати мене з академії в будь-яку мить! Якщо ти не збираєшся мені допомагати, я тебе не примушуватиму, та я не збираюся просто чекати своєї долі, чуєш? Я зроблю це, з твоєю допомогою чи без!

Не чекаючи на відповідь, вона кинулася геть з кабінету.

Жінка кликала її на ім’я, благала вислухати, повернутися, та дівчина не збиралася цього робити. Гіркі сльози котилися по її щоках, та вона рішуче рухалася вперед.

Якщо вона дійсно хоче це зробити, їй потрібна інформація та допомога.

Подолавши чимало сходів, поворотів та коридорів, дівчина опинилася в своїй кімнаті. Її шалений погляд ковзнув кімнатою, а тоді вона почала кидатися з одного кутка в інший, збираючи усе цінне майно, яке мала: прикраси, монети. Усе, навіть шпильки для волосся. А тоді поклала усе на якусь хустинку, зав’язала у вузлик, та запхала у кишеню сукні.

Вона не була впевнена, що цього вистачить. Однак мала що запропонувати натомість.

Якщо усе вийде… Якщо їй вдасться… В неї буде достатньо сил, аби не залишитися в боргу перед тим, до кого вона збиралася звернутися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍