Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 15.4

Перш ніж продовжити розповідь, жінка подивилася у вікно довгим задумливим поглядом. Здавалося, вона глибоко занурилася у власні болісні спогади.

Мені важко було уявити що вона відчувала, чи через що їй довелося пройти у своєму житті. Схоже доля була до неї жорстокою.

— Звісно, мене спіймали. Це було нескладно. Змучена, голодна, не здатна навіть прийняти другу форму, щоб не збивати босі ноги у кров… Це диво, що я так довго протрималася.

Та, коли я була впевнена, що усе от-от закінчиться, дізналася, що мене не планують вбивати. Натомість вони вирішили продати мене. Відправити на острови, де досі панує работоргівля. І вони зробили це. Після довгих днів шляху в темряві та бруді, я опинилася на аукціоні.

Це було справжнє пекло. Смердючі, змучені тіла, що втратили жагу до боротьби. Пекуче, нещадне сонце. Жодного натяку на тінь чи бодай хмаринку. Жодної надії.

Хтозна що на мене тоді чекало… Проте мені пощастило. Мене врятував один дуже добрий чоловік, що мандрував тими землями по справах. Спочатку я йому не вірила. Вважала що він такий самий, як той, що першим дав мені прихисток. Однак я помилилася. Він виявився одним з небагатьох у цьому паскудному світі, для кого життя жінки, дівчини, варто того, аби його захистити.

— І що сталося потім?

— Він забрав мене у цю країну. До своєї сім’ї. Допоміг вступити до магічної академії, а тоді отримати посаду в держслужбі. Звісно, це було непросто. Та я виборола свою свободу за допомогою небайдужих людей, що підтримували мене. І тепер… Як бачиш, я вільна.

Дівчина застигла. Вона не рухалася і, здавалося, навіть не дихала майже хвилину. Її губи розтулилися, проте беззвучно. Наче вона не могла дібрати слів. А тоді світло в її очах раптом згасло. Плечі дівчини опустилися у безнадії.

— Не думаю що той, хто допоміг вам, здатен мені допомогти, — ледь чутно промовила вона.

— Ні, — сумно підтвердила жінка, — На жаль, його більше серед нас немає. Боюся, я — остання, на чию долю він встиг вплинути і кого зміг порятувати. Та, якщо ти наважишся на втечу, якщо вирішиш взяти долю у власні руки, я зроблю усе, щоб тобі допомогти.

Очі дівчини збільшилися від здивування.

— Ви… Не жартуєте? Але ж, якщо хтось дізнається, що ви мені таке пропонували…

Жінка посміхнулася.

— Тому буде краще, якщо це залишиться нашою маленькою таємницею, згодна?..

 

Наступний спогад з’явився так само раптово, як і перший.

Варто було йому розсіятися, наче диму, як дівчина опинилася в якомусь коридорі. Вона бігла, важко дихаючи, втім, не давала собі можливості перепочити. Дуже швидко вона розчахнула двері, й знову опинилася в знайомій залі.

Вже знайома мені з минулих спогадів жінка знайшлася за своїм робочим столом. Заповнювала якісь папери.

Помітивши гостю, вона відклала в бік перо, та підвелася.

— Це кінець, — хрипко промовила дівчина, — Я не знаю як, але Ранте здогадався про наш план, Тіа! Він прислав мені листа…

Тут я нарешті помітила зім’ятий лист сувою, що вона тримала у тремтячій руці.

— Ось, — дівчина ледве змусила себе простягнути лист жінці та розтиснути пальці, — Він перехопив листи, що я писала перевізнику, що погодився допомогти мені втекти з країни, й погрожував сім’ї, що мала прийняти мене на перший час! Усе скінчено… Він каже, що незабаром про це дізнаються мої батьки, і тоді заручини прискорять. Я стану дружиною цього чудовиська ще до зимового балу!

По щокам дівчини заструменіли злі сльози. Її очі палали.

— Я його ненавиджу! Я його так сильно ненавиджу! Ці дурні закони! Це дурне королівство, що вважає таких, як ми, за худобу! Я ненавиджу те, що ми маємо захищатися! Ненавиджу чоловіків, що допустили це! — вона кричала так голосно, що жінці довелося накласти на кабінет поглинаючі чари, аби ніхто ззовні їх не почув.

Всередині дівчини вирувала справжня буря.

— Ти, я… Скільки ще жінок мають постраждати від цього божевілля, перш ніж щось зміниться?! Перш ніж бодай хтось щось зробить?!

— Арі… — жінка прикусила нижню губу, й затамувала подих. Вона ніби вперше побачила дівчину.

Її слова, її почуття змусили ту згадати про власну злість, притлумлену через те, що їй пощастило більше, ніж іншим. Через те, що її жахіття закінчилося багато років тому.

Здалося, щось змінилося глибоко всередині неї. Та розмова роздмухала полум’я, що давно згасло. Змусила її прокинутися.

Погляд жінки став рішучим, як і її голос.

— Ти маєш рацію. Ми усе змінимо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍