Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

стояв на землі. Не було Скіф’янки. Талавір закрутив головою в пошуках

Сімурга, але грифон так і не з’явився. І це було дивно: урятувати від бурі, принести до акинджиїв і просто зникнути. Затуляючи очі від піску, Талавір

подивився в небо. Але це було все одно, що зазирати в пащу до чудовиська.

Грифон зник.

— Сідай до Джина, — Саша Бідний намагався переконати Бекира їхати. —

У мене найсильніший тулпар, я його заберу. — Акинджий показав на Талавіра.

— Іди, буря вже зовсім над нами, — кивнув йому Талавір і вчепився в

простягнуту руку Саші Бідного.

Бекир недовірливо покосився на акинджия, але те, що долоні Саші Бідного

й Талавіра вже з’єдналися, його заспокоїло. Талавіра не покинуть напризволяще.

Хлопець заліз на тулпара й швидко зник у стіні піску.

— Ти ж не думаєш, що я заберу тебе із собою? — Саша Бідний із силою

відштовхнув Талавіра. Але

Талавір учепився, як ракоскорп.

— А ти ж не думаєш, що я дам тобі так просто піти? — Талавір потягнув

його на себе. Акинджий звалився з тулпара, але не впав, вправно приземлився на

широко розставлені ноги й вихопив ножа. Він наче очікував саме на таку

реакцію Талавіра. — Ти щось зробив із моїм грифоном? Він не міг просто так

утекти.—Треба було кращегодувати.

Талавіра вразила тваринна лють, що палала в очах Саші Бідного. Його

мозок запинала кривава пелена ревнощів. Талавір його недооцінив, вирішив, що

акинджий подумає над атакою на Матір Вітрів чи бодай використає його для

торгівлі з Белокуном, але Саша Бідний був готовий пожертвувати всім, навіть

ризикнути власною безпекою, аби розправитися із суперником. Акинджий

зробив випад. Талавіру ледве вдалося ухилитися. Лезо вдарило об метал, вибиваючи іскри. Болю не було, але коли Талавір подивився на свою руку, то

побачив кров і слід від відірваної солі.

— Ти принадив його моєю кров’ю? — Талавіру раптом стало весело. —

Але тобі це не допоможе. Дешт любить мене дужче, ніж тебе. Моя шкіра —

броня.Прикриваючись передпліччями, як щитами, Талавір кинувся на акинджия і

ледь не впав. Щось учепилося йому в ногу.

— Не тільки грифона, — прокричав Саша Бідний, відступаючи назад. Його

брови вигнулися в задоволеній гримасі. Бей хотів його убити, — у цьому Талавір

не сумнівався, — але знав, що не

зможе цього зробити, тож просто тягнув час. — Не треба було курити

стільки юшану. Твоя кров — цінний товар. Я мав би й тебе виставити на продаж.

Але ні, Ма дістанеться лише мені.

— Брехливе лайно. — Талавір спробував звільнити ногу від несподіваної

пастки. Вітер посилився і жбурнув йому в обличчя чергову порцію пилу.

Відпльовуючись, витираючи очі руками, він нарешті роздивився, що в нього

вчепилося. Із землі стирчала однорога голова ракоскорпа. Клешня, наче

відкривачка, застрягла в броні на литці. Ракоскорп тягнув, намагаючись чи то

звільнитися, а чи затягнути Талавіра у свою нору. Біль перерізав м’яз. А з ним із

наркотичного туману, який усе ще застилав свідомість, вирвалася Амага й

зайшлася в давньому бойовому крику. Земля здригнулася від блискавки, грім

майже переміг волання відьми.

— І чого ти ніяк не відчепишся?

Талавір зімкненими кулаками, наче кувалдою, ударив по голові ракоскорпа.

Уже не мало значення, хто переможе. На них чекає однаковий кінець. Наче

диявольська корона, над Талавіром здійнявся велетенський вихор Обур-куртки.

Він таки недооцінив Сашу Бідного. Поточений суєром мозок акинджия

розрахував правильно. Йому вдалося надурити Бекира, загнати Талавіра в

епіцентр п’ятдесятивідсоткової суєрної бурі й утекти. Усе ще намагаючись

скинути з ноги ракоскорпа, Талавір не без самовбивчого задоволення подумав,

що Старші Брати теж потраплять у пастку. Скільки разів Руф називала потвор

недоумками, помилками природи, не здатними на осмислені дії. Що б вона

сказала тепер? Талавір уже майже нічого не бачив, уламки рухалися на його

шкірі, наче прагнули якнайкраще захистити від стихії. Вітер забивав навіть голос

Амаги. Обур-куртка наближалася. Тільки той, кого любить Дешт, здатен

пережити бурю такої сили. Талавір накрив голову руками й присів до ракоскорпа, прагнучи закрити їх обох. «Може, і пронесе», — з надією подумав він і раптом

відчув, як і друга нога втратила опору. Ракоскорп скористався його шляхетним

жестом і нарешті затяг Талавіра у свою нору.

Битва богів. І знову народження

Що більше Ма вгризалася в зошити Мамая, то сильніший розпач її

охоплював. Там було все, що завгодно: записи екзотичних кіммерицьких

ритуалів, приміром, як у містичному трансі поєднатися в сні Діви, рецепти

повсякденних страв чи весільних частувань, дитячі загадки й колискові, математичні обрахунки розмірів півострова, хімічний склад води чи повітря в

окремих районах, але все це ніяк не пояснювало суєру. Вона знайшла кілька

варіантів міфу про Золоту Колиску. Навіть історію про те, як Кутузов

пожертвував своє око Двобогу, щоб стати непереможним полководцем. Але

жодної схеми конструкції таємничої зброї. Жодного опису, які механізми

призвели до виникнення «фактору З» — суєру, що перетворив Кіммерик на

Дешт.Але Белокуну сподобалося, як Ма систематизувала архів. Він дав дозвіл

продовжувати й підвищив її статус на Станції. Ма з Анархією вирішили

відсвяткувати це екскурсією до Медичного. Вони почали з Лабораторії євгеніки, де працювали з дітьми, матерями та репродуктивним матеріалом. Під дією

самогону з бори, що діставали в місцевих, ця ідея їй здалася веселою та

бунтівною.

Але навіть хміль не зміг притлумити враження від гнітючої атмосфери

Медичного. Уже з перших кроків їй захотілося втекти з лабіринту маленьких

кімнат із піддослідними. Вона нарешті побачила довгоочікуване — потвор із

Дешту — і нарешті зіштовхнулася з правдою, про яку воліла не думати. Попри

мутації, хвороби та ураження, усі вони були людьми. Незважаючи на біль, замкнений простір та постійні тести, діти хотіли гратися, а матері — притискати

до грудей