Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

/9/ Доки ж, усе-таки, живемо? От ми натішилися знанням про все, що нас оточує. Знаємо, на яких засадах зводить свою будову природа, який лад вона запроваджує у світі, крізь які чергові зміни провадить і повертає рік, як замикає все, що було колись, і себе ж кладе собі за межу. Знаємо, що сузір’я рухаються завдяки притаманному їм розгонові; що одна тільки земля стоїть непорушно, а все інше біжить із постійною, ненастанною швидкістю. Знаємо, як місяць проходить перед сонцем, в який спосіб він залишає позаду, хоч повільніший, прудкіше світило, як він отримує світло і як його втрачає. Знаємо, яка причина приводить ніч, а яка — повертає день. Отже, треба йти туди, де ближче до того придивишся.

/10/ «Відходжу туди сміливо, — каже мудрець, — не з надією, що там, як я це розумію, відкриється переді мною дорога до моїх богів. Я заслужив на те, щоб мене допустили до них; я вже був серед них, я послав до них свою душу, а вони послали до мене свою. Але припустімо, що я зникаю зовсім, що з людини після смерті взагалі нічого не зостається, — я з такою ж рішучістю ступлю на поріг, за яким уже нікуди податися».

/11/ «Він прожив не стільки років, скільки б міг прожити!» — А хіба немає книжки, де не так багато віршів, а вона й корисна, й гідна хвали? Ти знаєш, які об’ємні «Літописи» Танузія[350], але знаєш і те, як їх називають. Дехто своїм життям, власне, й нагадує ті /12/ Танузієві «Літописи». Невже той, кого вбивають у день ігрищ під вечір, щасливіший, на твою думку, від того, хто впав опівдні? Гадаєш, хтось аж так по-дурному жадібний до життя, що волів би, аби його зарізали не на арені, а в роздягальні? Не на велику відстань випереджуємо один одного. Смерть кладе трупом усіх. Убивця йде одразу ж за вбитим. Те, про що так гаряче розводимось, — усього лиш мить. А втім, яке ж то має значення, чи довго уникатимеш того, чого й так не вдасться тобі уникнути?

Бувай здоров!

Лист XCIV

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Декотрі беруть до уваги лише ту частину філософії, яка, не впорядковуючи життя людини взагалі, дає відповідні настанови кожній особі зокрема: чоловікові — як поводитися з жінкою, батькові — як виховувати дітей, господареві — як керувати рабами; все інше вони відкидають як таке, що пурхає собі десь поза межами нашої користі, — начебто можна дати якусь пораду щодо частини, не охопивши спочатку життя в його цілості. /2/ Аристон же, стоїк, навпаки: власне ту частину філософії вважає малоістотною, яка не проникає глибоко в душу. Навіть для її часткових настанов, на думку Аристона, чимало значать загальні засади філософії, зокрема, щодо природи найвищого блага. Хто їх добре зрозуміє і засвоїть, той сам собі порадить, як чинити в тому чи іншому випадку. /3/ Подібно до того, хто опановує мистецтво метання списа, обирає визначене місце, привчає руку належно скеровувати зброю, а потім, набувши завдяки відповідній науці та вправам належного вміння, користується ним, де лиш захоче, адже навчився влучати не тільки в щось одне чи друге, а в усе, що лиш заманеться, — так само й той, хто опанував науку життя взагалі, не потребує окремих настанов, бо збагнув цілість — не те, як йому, скажімо, жити з дружиною чи з сином, а те, як треба жити добре взагалі, хоча сюди, звісно, входить і те, як йому поводитися з дружиною та дітьми. /4/ Клеант, щоправда, й за цією частиною визнає якусь користь, але називає її безсилою, якщо вона не випливає з цілості, якщо не сприйняла загальних тверджень філософії, головних її засад.

Отже, тут постає два питання: чи ця частина корисна, чи некорисна, і чи сама вона може зробити людину доброчесною, одне слово, чи та частина є зайвою, чи, навпаки, робить зайвим усе інше. /5/ Хто хоче вбачати у ній щось цілком непотрібне, міркує так: «Якщо перед очима якась завада перешкоджає нашому зорові, то її треба усунути. А не усунувши, даремно повчатимеш: «Іди ось у тому напрямку, простягни руку ось туди». Так само, якщо якась річ засліплює душу і не дає побачити порядку наших обов’язків, то марними будуть слова наставника: так, мовляв, живи з батьком, а ось так — із дружиною. Адже ні на що не надаються настанови, поки омана затьмарює розум. Розсієш її — одразу й буде видно, який у кого обов’язок. Інакше вчитимеш когось, що належить робити розумній людині, але розумним його не зробиш. /6/ Дораджуєш убогому, аби жив, як живе багач. Та чи може він скористатись із твоєї поради, поки залишається вбогим? Пояснюєш голодному, що він мав би робити, якби був ситим. А ти краще прожени голод, що дійняв його аж до самих кісток. Те ж саме скажу тобі й щодо всіх інших пороків: їх треба усунути, а не вдаватись до повчань, які все одно при тих пороках будуть марними. Поки не спростуєш хибних думок про ту чи іншу річ, поти ні скупий не слухатиме, як треба користуватися грішми, ані боязкий — як нехтувати небезпеками. /7/ Мусиш домогтися того, аби він зрозумів, що гроші — це ні благо, ні зло; мусиш довести йому, що багачі — найнещасніші люди; мусиш зробити так, аби він знав: усе те, що вселяє в людей загальний страх — навіть страждання чи смерть, — не таке вже страшне, як його малює поговір. Часто й у самій смерті (а піддатись їй — несхитний закон) великою втіхою є те, що вона ні до кого не приходить двічі; а щодо болю, то найкращий засіб тут — стійкість духу, який, власне, своєю незламністю полегшує все те, що переносить із завзяттям. Природа болю має ще й ту велику перевагу, що тривалий біль не може бути надто сильним, а надто сильний — тривалим. Мужньо треба сприймати все, до чого зобов’язує нас світовий лад». /8/ Коли, виклавши такі засади, ти даси йому змогу побачити своє місце у світі, коли він збагне, що блаженним є не те життя, що догоджає насолодам, а те, що у злагоді з природою, коли полюбить доброчесність як єдине людське благо, а підлості уникатиме