Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

— усе разом. На мить я подумав, що він уперіщить Неда чимось одним або й усім цим купно. Я поспішив сказати:

— Ти хочеш, щоб я…

— Авжеж, — відказав Бун. — Всі ми муситимемо докласти рук. Ми, тобто я й містер Вордвін, мали трохи клопоту з ним торік. Цього разу нам треба якось самим…

— Скільки ви заплатили йому торік, що витяг вас із болота? — запитав Нед.

— Два долари, — відповів Бун. — …отож можеш і зовсім скинути штани, і сорочку теж. Тут це нікому не вадитиме…

— Два долари? — вразився Нед. — То куди там той бавовник! Він може собі тут сидіти в затінку й господарювати, навіть з місця не сходячи. Оце коли б мені хазяїн дав шмат багниська на дорозі!

— Авжеж-бо, — сказав Бун. — А тим часом наламаєш собі руку. — Він дав Недові блок і скількись там колючого дроту. — Тягни це он до тої верби, до тої здорової, і добре прикріпи.

Нед, розсновуючи дріт, блок відніс до дерева. Я скинув штани й черевики і ступив у багнюку. Було приємно й прохолодно. Може, й Бун відчував те саме. А може, він — та й Нед теж — відчував просто полегкість, звільнення, що вже не мусить марнувати часу, намагаючись не забрьохатись. Та хоч би там як, а відтепер він любісінько собі нехтував багнюку, присідав у неї і приказував тихо раз у раз «сучий син», незграбно зачіпляючи другий кінець дроту за гак спереду машини.

— Оно, — сказав він мені, — приволочи лиш відтіля трохи галуззя. — І, читаючи мої думки, додав: — Я теж не знаю, відки воно там узялося. Може, він сам його накладає людям напохваті — хай, мовляв, знають, що не задурно йому два долари дістаються.

Отож я приволік хмизу — і галуззя, й пруття — у багнюку перед машиною, в той час як Бун з Недом натягли дріт І підготували все; тоді Нед ї я стали при блоку, а Бун позад машини, знов із своєю жердиною-підвагою.

— У вас легка робота, — сказав він нам. — Маєте тільки підхопити й натягнути дріт, коли я підважу. Ну гаразд, — мовив він. — Починаймо.

Все це скидалося на сон. Не на кошмар, а просто на сон: мирне, супокійне, самітне, відлюдне, мало не первісне тло липучого намулу, й слизоти, й незайманих заростей, і палу, на якому навіть ці мули, — мирно відмахуючись від сили-силенної безмежно малих невидимих створінь, що становили, власне, те повітря, в якому ми рухались і яким дихали, — не тільки не були чимось чужорідним, а навпаки, становили щось напрочуд йому притаманне, як біологічні глухі кути, і саме через це вони здавалися віджилими істотами, ще й не встигши народитись; автомобіль — дорогá й непотрібна механічна іграшка, потужністю й силою рівна десяткові коней, а проте безпорадна й немічна в цьому трохи не дитинному стиску кількох дюймів тимчасово з’єднаних між собою двох лагідних і миролюбних стихій, землі й води, з якими навіть найутліші утвори і сполуки, призначені для руху, а вироблені давніми й невигадливими способами, легко давали собі раду впродовж безлічі поколінь; троє нас, троє розчахнутих, однакових і тепер нерозрізненних створінь кольору багнюки, які зав’язли в смертельній боротьбі, що її поступ — коли й був такий — вимірювався жалюгідними дюймами, слизькими, наче льодовики. І весь цей час чоловік той сидів на веранді на плетеному стільці, стежачи за нами, як ми з Недом напиналися з усіх сил, виборюючи кожен дюйм на дроті, тепер так облиплому багнюкою, що ледве його можна було й удержати, а позаду героїчно, мов титан, змагався Бун, підсовуючи жердину під автомобіль, підважуючи його й посуваючи наперед. Раз він зупинився, відкинув геть жердину, нахилившись, ухопив машину руками і аж на фут чи два попхнув її вперед, так, наче це була якась тачка. Жодна людина не спромоглася б на таке. Та й не повинна б спромагатись. Я сказав це нарешті. Я перестав тягти й сказав, захеканий:

— Ні. Ми не можемо. Просто не можемо.

А Бун на це пригаслим голосом, тихим і лагідним, як любовний шепіт:

— Відійди тоді з дороги, щоб я не наїхав.

— Ні, — сказав я. Ковзаючи й спотикаючись, я ступив до нього. — Ні. Ти надвередишся.

— Я не втомився, — відказав Бун спокійно і сухо. — Я тільки-но розворушився. Але ви з Недом можете передихнути. І поки ти відпочиватимеш, приволочи сюди ще трохи гілляччя…

— Ні, — сказав я. — Ні. Он він їде. Хочеш, щоб він це побачив?

Бо ми вже могли й чути, і бачити його — чвакання і кляскіт мулячих копит, коли мули обережно ступали собі край багниська, ланцюги побрязкували мало не мелодійно, чоловік сидів верхи на мулі і другого мула вів за віжки, черевики його, зв’язані докупи шнурівкою, звисали з кілочків на одному хомуті, а стельвага погойдувалася перед ним, як ото на малюнку рушниця в бувалого мисливця на буйволів. Чоловік був худорлявий, старший за нас — за мене то вже напевно, — як мені видалося.

— Здорові були, хлопці, — мовив він. — Либонь, ви вже готові. Як ся маєш, Джефферсоне? — це до Буна. — Минулого літа ти, либонь, таки перебрався врешті.

— Либонь, що так, — відказав Бун. Він змінився, відразу й цілковито, наче хто сторінку перегорнув: гравець у покер, що раптом побачив, як друга двійка впала до рук по той бік столу. — Ми б і цим разом перебрались, якби ви тут не розорали багнище.

— Не май нам цього за зле, — мовив чоловік. — Калюжа ця дає в нас найкращий урожай.

— По два долари з багниська — чом би й не найкращий, — зауважив Нед.

Чоловік на хвильку примружив до нього очі.

— А таки маєш слушність, — сказав він. — Ось. Бери оцю стельвагу; ти, певне, знаєш, куди її чіпляти мулам.

— Злізь та сам це зроби, — мовив Бун. — Бо чого б ми платили тобі два долари як фахівцеві? Торік ти сам це робив.

— То було торік, — сказав чоловік. — Бабрання у воді та чіпляння ланцюгів до цих різних штуковин підірвало моє здоров’я, тож тепер досить мені плюснути на себе, як уже маю гостець.

Отож він ані ворухнувся. Він тільки підвів мулів і поставив їх бік о бік, задом до машини, а Бун з Недом причепили посторонки до орчиків, після чого Бун присів навпочіпки в багнюку, щоб прикріпити ланцюг до автомобіля.

— Куди його чіпляти? — запитав він.

— Про мене куди хоч, — відповів чоловік. — Чіпляй до тої частини, яку хочеш виволокти з багниська. Коли хочеш витягти усе це заразом, то я б радив причепити до осі.