Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

Дружині я натомість з заклопотаним виглядом показав телеграму, стримуючи радість (тільки не зрадити б, як мені поталанило! Невже всі люди були настільки інші, ніж здавалося?), навіть побідкався трохи, щоб надати своєму говоренню більшої вірогідности, мовляв, як прикро, що доводиться негайно їхати до нього ще вечірнім потягом, однак нема ради, найліпше залагоджувати справи одразу, хоч саме цього вечора я волів би лишитися дома, та що зробиш, сьогодні випустиш із рук вигідну операцію, а завтра підеш з торбами.

Я говорив ще щось, явно зайве і недоладне, як неминуче говорять у таких випадках, дивуючися собі, як, на щастя, дружина не виявляє жодних ознак занепокоєння, отже таки справді вірить, від чого мені робиться і сумно, що я змушений її дурити, і разом з тим легко на душі, бо нарешті я можу спокійно вирушити на останні (це я вже собі поклявся!) розшуки адреси.

Дружина спакувала мені невеличку валізку на дорогу, хоч я й пробував запевнити її, що вистачає течки, адже я від’їжджаю лише на добу, а не на цілу вічність, і з валізкою лише тяганина. Проте дружина не лише не дала себе намовити а й зажадала мене провести на вокзал, і я досі не знаю, чи вона зробила це з наміром перевірити мене, хоч це мало ймовірне, бо якби дружина підозрівала якесь крутійство, вона напевно інакше реагувала б, я майже певен, що то лише мій страх спромігся витягти з глибини свідомости таке припущення, їй просто стало сумно лишатися самій, і вона провела мене, воліючи пересвідчитися, чи я сів до належного потягу.

Видно, того вечора мені якось особливо щастило, бо вже стоячи біля каси, я мало не зімлів, рахуючи хвилини, чи мені вдасться купити квитка не до колеги, а до першої зупинки, заки наблизиться дружина, яка пішла дивитися розпис потягів, бо тоді доведеться вертатися додому і бозна що вигадувати, чому мені бракує грошей на далеку віддаль. Мене аж зараз кидає в піт від самого лише припущення, що сталося б, якби моїй дружині не спало на думку подивитися на розпис потягів і вона лишилася біля мене. Така дрібниця, якої я не врахував, останньої миті ущент перекреслила б усі мої пляни, бож не почав би я зізнаватися їй, мовляв, не взяв грошей тільки тому, що, йдучи на розшуки адреси і пам’ятаючи історію з годинником, я не хотів носити при собі зайвих грошей?

На щастя, все вийшло гаразд, у мене тільки від хвилювання розболілося горло. Я встиг, заки підійшла дружина, заплатити за квиток до найближчого містечка, де зупинявся потяг, і, згодом, пересівши, на зустрічний, повернувся назад, де ще зовсім недавно махав дружині бутербродом, який вона злагодила мені на дорогу і який я забув на сидінні, вискакуючи з потяга.

На вокзалі, де я щойно попрощався з дружиною (як дивно, щойно я від’їхав і знову ніби повертався в той самий час, коли я ще не від’їхав і дружина пильнувала, аби я, боронь Боже, не сів не в той вагон, а то ще відчіплять на якійсь станції, і тоді матиму зайвий клопіт, або завезуть у безвість – вічний її страх, – але тепер вона вже зникла, і я повернувся в той час, який існував ще до мого від’їзду), я здав валізку у відділ збереження, щоб не носитися, і, пересвідчившися крізь шиби, чи всередині нема когось знайомого. зайшов до вокзального буфету, вирішивши за склянкою кави не так обдумати (я обдумав усе наперед, тепер лишалося тільки виконати обдумане), як радше настроїти себе на розшуки адреси, де появлявся мій відвідувач.

Покищо все йшло гаразд. Мій від’їзд удався. Тепер навіть якби мене хтось угледів і переказав дружині, вона не повірила б, бож сама бачила, як я від’їхав, а своїм очам завжди більше йметься віри. Єдине, чого я ще трохи побоювався, це щоб випадково не напоротися на неї. Звичайно, така ймовірність ледве чи загрожувала, справді треба було б винятково прикрого збігу обставин, аби її щось затримало коли не на вокзалі (очевидно, це майже виключена річ, хоч я для певности все таки кілька разів і пересвідчувався, адже ще виявилося порівняно рано, я дуже якось швидко упорався з пересадкою, бодай мені так здавалося, ніби я дуже швидко повернувся назад), то в цій околиці, де, майже поруч із вокзалом, як я пригадав, жила приятелька дружини, якої я ніколи не долюблював, хоч вона мені нічим не уприкрилася, аж дивно, як дехто без причини інколи несимпатичний.

Щоправда, дружина відвідувала цю приятельку раз на рік, бракувало часу, та й потім в обох разом із дітьми з’явилися інші зацікавлення, есе ж я намагався застерегтися від несподіванок, бо завжди якось воно складається в житті, що коли людині раптом захочеться на якомусь відтинку земної кулі зробитися невидимою, аби її ніхто не турбував, одразу ж виявляється, як саме на тому місці живе або жінчина приятелька, або приятель, чи якийсь родич або й добрі знайомі, яких саме чорт несе назустріч, і які, ще за кілометр угледівши тебе, – і то якось завжди виходить, що вони помітять тебе перш, ніж ти їх, а тоді вже, звісно, ані встигнеш забігти у чиюсь ворітницю, ані щезнути за ріг вулиці, – кричать і вимахують, мовляв, вони тебе пізнали.

Самозрозуміле, цього вечора, коли дружина на власні очі пероконалася, як я від’їхав, і діти самі дома, їй ледве чи забаглося б іти на посиденьки до приятельки, однак враховувати доводилося й таке. Обережність ніколи не заважала, а в моєму випадку вона означала найконечнішу самооборону, оскільки від неї залежало подальше моє існування, бож розшуки біографії відвідувача мали тепер остаточно визначити мою долю, хоч це усвідомлення й належало до винятково прикрих, про які я волів би радше не думати.

Я настільки занурився в роздуми, що аж коли побачив перед собою присадкуватого чоловіка, збагнув: він до мене говорить, і справді почув:

– Чи дозволите присісти до вашого столу?

Я здивовано глянув на нього, силкуючись знайти причину, чого йому закортіло пересідати саме до мого столу, адже в буфеті в другому кутку, крім нас, ще, здається, сиділо кілька осіб. Тільки щось у його поведінці змусило мене довше зупинити на ньому погляд, і мені ніби раптом прояснилося: таж він напевно вже деякий час питається дозволу сісти за мій стіл, він, здається, навіть втомився стояти біля мене, однак чомусь він не хоче повернутися до свого, сусіднього, столу, на якому