Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

плакала, і вигляд цих мовчазних важких сліз струсонув мене. На мить я навіть завагався, зіщулившися від жалю, чи не розповісти їй історію з моїм відвідувачем, усе так, як е, та, на щастя, якось стримався і тільки згодом кожного разу з жахом згадував, що сталося б, якби я не переміг себе і це признання злетіло з моїх уст.

Мені довелося довго вмовляти її, ніби я не змінився, мовляв, те, що здається їй зміною, у дійсності не зміна, а лише безпідставне припущення зміни, справді цілком помилкове, настільки помилкове, що мені бракує слів пояснити це, бо я зовсім не перестав цікавитися родиною, як їй здається, невже вона бодай на мить зважилася припустити прірву між нами9 Хіба ж могло б таке зі мною трапитися? – це ж просто немисленне, зрештою, вона мусить відчувати, наскільки це не відповідає дійсності! Адже вона знає мене, знає мою вдачу, мої звички, як же ж вона не розуміє, що я вечорами ходжу в антикварних справах, а не бозна де! За стільки років спільного життя вона, либонь, мала нагоду переконатися: вдача швидко не міняється, та ще й такої зрівноваженої людини, як я!

Ймовірно, страх надав мені більшої переконливості!. ніж мені ввижалося, бо дружина нарешті заспокоїлася. Тільки переконуючи дружину, ніби я не змінився (і справді, говорячи це, я сам вірив на якусь мить, що це відповідає правді, – так мені хотілося запевнити себе, аж дивно, як людина хапається за кожну соломинку, попри явну безнадійність, – що я такий, як колись), я раптом з сумом, майже проти своєї волі, болісно і чітко, наче мене розірвали всередині, усвідомив: з того часу, коли в моєму житті появився відвідувач, я, сам того не зауваживши, зазнав глибоких змін, на які досі заплющував очі. Очевидно, я не брехав, кажучи, що дружина й діти так само дорогі мені, як і раніше, може, навіть дорожчі, ніж будь-коли, бо вони наче віддалялися від мене, однак тепер я сам якось чувся інакшим від того мого я, яким я себе досі вважав. Я неспроможний вкласти у слова цю інакшість, не виключене, що це просто наакумулювався страх перед тим, що тепер, на відміну від колишнього мене, коли я наперед не вагався сказати, як я реагуватиму на якусь подію, я втратив цю певність і через це зайшло відчуження між мною, яким я звик себе уявляти, і мною теперішнім, зовсім незнайомим мені, який мене лякав, змушуючи ніби жити в постійній непевності, і це я збагнув, ніби впавши у ясновиддя, саме тієї миті, коли мені пощастило заспокоїти дружину.

Звичайно, тепер над цим не випадало ламати голови, я й так мав чим журитися. Зрештою, може, я й помилявся. Може, мені тільки так здалося, і це лише звичайна реакція на те напруження, якого вимагала переконливість, щоб заспокоїти дружину, і тому коли я відпружуся і прийду до рівноваги, мене дивуватиме, яким чином щось подібне взагалі спало мені на думку.

Тільки коли ж я дійду до рівноваги? Вона здавалася дедалі недосяжнішою, що більше я тим переймався. Бож рівновага – це насамперед позбутися мого відвідувача, а позбутися його – майже безнадійна річ, доки я не напишу його біографії. Тоді мені вже звичайно розв’яжуться руки, але досі я не спромігся про нього нічого довідатися, хоч я справді докладав зусиль якнайшвидше зібрати бодай найконечніші дати.

Правда, в мене ще залишилася остання адреса, там я мусив надолужити все те, що бракувало до його життєпису, тільки як тепер вибиратися на розшуки? Після розмови з дружиною (звичайно, якби я не подарував годинника, усе пройшло б без ускладнень, або принаймні без великих ускладнень, – хоч я тоді не годен був інакше вчинити, – бо його зникнення ускладнило мої вибачення далеко більше, ніж я собі уявляв) я вже не зважувався щезати увечері, пояснивши це тим, ніби мені треба залагодити якісь антикварні справи. Раз мені пощастило заспокоїти дружину, однак ризикувати вдруге я не наважувався. Доводилося щось вигадувати нове, щось конкретне, таке, у що вона одразу повірила б, тільки – що, коли мені нічого не спадало на думку?

Кілька днів після цієї розмови я тинявся, не знаходячи собі місця, все дратувало мене, я не знав, за що братися, все валилося з рук, бо я безнастанно думав, що сказати дружині, аби вирушити, не викликаючи підозри, на розшуки останньої адреси, яка мені ще залишилася, і нічого путнього не траплялося. Все, що я вигадував, одразу ж здавалося недолугим, і я вже бачив: з миттю, як я почну пояснювати те, що мені само му не здається досить переконливим, це неминуче призведе до розладу нашого родинного життя, який не дасться направити.

Щойно дружина запідозрить, ніби я приховую щось від неї, це потягне за собою повне відчуження, бо я ніколи не знайду в собі духу пояснити їй, якою мірою тут завинила історія з моїм відвідувачем, а не щось інше, і справді, як я виправдаю перед нею те, чого не мало б існувати в моєму житті? З хвилиною, як між нами запанує недовір’я, я залишуся сам, і тоді.

Та я не хотів уявляти, що тоді, і разом з тим не зважувався зробити кроку в напрямі якогось рішення, хоч мені ставало дедалі ясніше: останню адресу, яка ще залишилася в мене, я мусів розшукати, навіть якби довелося відмовитися від родини, від усього… О, Господи, невже я справді зайшов аж так далеко? Невже ніщо не врятує мене0 Якби щось вигадати, нескладне й вірогідне! – однак мозок мій спорожнів і не йшов на поміч, хоч як я його мучив.

Не уявляю собі, чим усе це закінчилося о, якби від одного мого колеги, що мешкав у тихому містечку за кількадесят кілометрів, не наспіла телеграма, у якій він радив негайно приїхати до нього, якщо я цікавлюся перебрати на себе полагодження однієї досить заробітної справи.

Поки я читав телеграму, у моїй голові блискавично, ніби аж незалежно від мене, уклався плян, і, біжучи на пошту, я вже обдумав усе до подробиць.

Колезі я негайно ж послав телеграму, мовляв, я ніяк не годен приїхати, проте дуже прошу, якщо, звичайно, це не надто його обтяжить, полагодити справу за мене, не заради грошей, а заради чогось іншого, що в телеграмі не випадає пояснювати, а я вже йому при нагоді знайду спосіб, як віддячитися, тільки щоб він тримав моє доручення в таємниці і не надсилав тим часом ніяких вісток, згодом я йому про себе дам знати, і