Андрій Самойлович Малишко - Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

розмова з дівчиною у вірші «Коли ми йшли з тобою» виростає в зображення характеру ліричного героя, його ставлення до дійсності, до людського труда.

А ти ішла поперед мене,

Моя струнка, хороша, люба,

І я помітив, як ти грубо Топтала колоски пшениці,

Що нахилились до землиці,

Немов траву безплідну, дику,

Топтала і не чула крику Тих колосочків...

Без оглядки Ішла ти вдаль, а в мене згадки Про те, як иа чужому полі Давно колись, ще у неволі,

Збирав я нишком колосочки В поділ дитячої сорочки.

І далі поет гнівно говорить, що «колосок отой вусатий — то невсипущий труд мозільний», «то хліб, що матінка гуцулка з долівки вчила підіймати», і з гіркотою кінчає:

Але мені тоді здалося,

ІДо то не золоте колосся,

Що ти любой мою безмежну Стоптала так необережно.

В іншому вірші Дмитра Папличка зіткнення двох протилежних характерів закохапіїх дало автору можливість затаврувати бездумність міщанського верхоглядства людей, що живуть тільки своїм маленьким, нікчемним світом:

Ти сказала, ніжно тулячись до мене:

«За вікном, чи бачиш, абажур зелений.

А які хороші за вікном обої,

Ось такі так само матимем з тобою...»

' На це поет відповідає:

Мрію, щоб здобули з каменю простого Атом всемогутній наші інженери,

Щоб були колгоспи всі міліонери,

Щоб піхто пе міряв трудодень на грами,

Щоб не йшли в комуну трутні разом з нами!

Ех, якби не мав я про людей зажури,

Може б, сам помріяв теж про абажури!

Любов не вживається там, де різні світогляди. Дрібненькій міщанській душі поет протиставляє широкі прагнення радянської людини. Традиційним поверховим «розлюбив, розлюбила» чи «не зійшлись характерами» протиставляється глибоке проникнення в душу людини. Глибокий показ характеру не може бути без проникнення в життя, а звідси і випливає невідривність громадського і особистого. Дмитро Павличко написав чимало справді талановитих ліричних поезій, і тим більше прикро, що «у нових віршах», надрукованих у «Жовтні»,71 він чомусь зрадив самому собі. Хотілось би, щоб це не переросло в нездорові настрої.

У молодого поета Василя Грінчака у вірші «Коли в тебе горе буде» звернення до коханої дівчини переростає у ліричне ствердження краси колективізму і людської дружби.

Коли в тебе горе буде —

Не думай ховатись в кімнату,

Воно тобі висушить груди,

Ніколи не дасть тобі спати.

Коли ж прийде щастя в хату Таке, як ранкове сонне,

Не думай його ховати*

Від інших закрити віконце.

Ніколи ие будь одною,

Як щастя чи горе буде,

Що б ие було з тобою —

Серце неси між люди.

Як назвати таку лірику? Інтимною чи громадською? Кожному зрозуміло, що тут маємо органічне поєднання мотивів, властиве всякому твору, що підноситься до висоти ширшого узагальнення.

Буває краса зовнішня, та, що лежить на поверхні, а бува внутрішня, до .якої відносяться і світогляд людини, і її уподобання, і взагалі характер в широкому розумінні цього слова.

Наші поети на жаль, оспівують здебільшого оту зовнішню, легко вловиму для ока красу, а внутрішній світ людини лишається непоміченим.

Василь Колодій у вірші «Про тебе мріяв я» так змальовує дівчину,.яку він омріяв «ще на шляхах війни»:

...Звичайна, не з крикливою красою,

На голові вінок русявих кіс,—

Таку тебе омріяв я, такою В своєму серці крізь пожежі ніс.

Проте поета тривожить не лише зовнішня краса його мрії. Він хотів би перш за все бачити її душевно красивою:

Я часто не ховав тоді тривоги...

А що, як не минуть мені біди,

Як мамі ти не вклонишся у ноги,

На старість їй ие подаси води?

А що, коли поля мої, що з ними Зріднилась доля роботящих рук,

Тобі також покажуться чужими,

І кинеш ти зневажливе «селюк».

Жаль тільки, що таких хороших рядків мало в книзі В. Колодія. Чимало його віршів позначені холодною бездумністю, ковзанням по поверхні.

Краса душі ліричного героя яскраво виступає у віршах молодого поета Дмитра Головка,72 книжка якого недавно вийшла у видавництві «Молодь». Його вірш «Матері» можна вважати"одним'із кращих на цю тему:

На зорі мене, мамо, збуди,

Хай надворі зими перешуг.

Я тобі від криниці води На цілісінький день наношу.

Бо глибока криниця у нас І до неї іти по стерні...

Снилась, мамо, чомусь ти не раз В гуртожитку далекім мені.

Яка далека ця сердечна розмова з матір’ю від тих віршів, де поет вихваляє смачні млинці, спечені матір’ю, чи зварений нею борщ.

Фальшивість почуттів зразу впадає в очі, як би вона не прикривалась нібито високими ідеалами. Примітивна любовна вірність, накреслена завжди по одному плану, кочує із збірки в збірку. Так один поет дівчині, що його кохає, заявляє:

...Хай пи хороша,

Ваша мова щира і палка,

Я у вас пробачення попрошу,

Ждуть мене дружина і дочка.

Микола Гірник у циклі «Зустріч на життєвому шляху» ніби здіймає кальку у попереднього поета:

Плакати не гоже,

Иди — тебе я прошу,

Вигнати не можу*—<

Чиста ти, хороша.

З друзями забудеш Ти важкі хвилини,

А зі мною будуть Син мій і дружина.

Замість глибокого розкриття людських почуттів ми зустрічаємо прямолінійне моралізування також у віршах Євмена Доломана:

В дівчини зажурене лице,

Сумно їй, мого чекає слова..*

...Слово ж. те сказати я не міг,

Бо за нею інший упадає.

...Хай вона вже вибачить мені,

Хай докір вона загасить в зорі.

Я не хочу будувати, ні, •

Власне щастя на чужому горі.

В житті, мабуть, це буває і складніше, і не так прямолінійно і примітивно, як у віршах деяких поетів.

Легковажне ставлення до того, що пишеться, а ще більше до того, що видається, ми аж ніяк не можемо простити авторам.

У книжці К. Дрока «Доки серце б’ється» не видно ні людського труда, ні людського життя, а тільки «любов на пару».

До того ж ця любов виявилася вже такою мінливою і нестійкою, що иа перших сторінках книжки автор закохується, через кілька сторінок розкохується і закохується в іншу.

Я тебе не забув. Не.забуду повік,

Дніпрянко моя русокоса.

Як же бути без тебе, привітна,

Ти, як пісня, потрібна мені...—

пише К. Дрок. А через дві сторінки читаємо:

Як шкода, що звела судьба колись Нас на шляху під сонцем вересневим.

Я б іншу стрів — привітну, як весна,

Радів би щастям лагідної вдачі,

Мене б любила й пестила вона За всі труди мої й пісні гарячі.

Поет Терень Масенко більшу половину книги «Київські каштани» саме присвятив любовним пригодам. Читаєш і ие впізнаєш, в якому столітті написані