Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Відповідь на це питання я знайшов, — пам'ять Руала відтворювала кожне слово розмови з Нансеном, — ознайомившись з надруковапим у датському журналі «Норд ог Сюд» скороченим викладом лекції, яку ви, професоре, прочитали минулого року в Королівському географічному товаристві у Лондоні. «Щоб з'ясувати механізм метеорологічних і океанографічних явищ на всій нашій північній півкулі, — казали ви, — треба провести якнайширші наукові дослідження у ще не вивчених районах Арктики». Щоб пропливти якнайближче до Північного полюса, слід було б, на вашу думку, почати дрейф від узбережжя Аляски, ще далі на схід від району, де почав свій дрейф «Фрам». Я дуже хотів би вирушити саме в таку наукову експедицію, розраховану років на п'ять, а то й сім. Не боюсь цього, бо мене тут ніщо не тримає. Я вільний. Але для цього потрібне відповідне судно. На світі є тільки одне судно, здатне витримати таке випробування, — «Фрам».

«Якось дивно поглянув тоді на мене Фрітьоф, — пригадав нараз Руал. — Він замовк і замислився, а мені ця мить видалася вічністю».

— Я охоче задовольнив би ваше, капітане, прохання, але «Фрам», можливо, знадобиться мені самому. — Погляд Нансена упав на велику карту, що висіла на стіпі. На цій карті зяяла пусткою велика біла пляма Шостого континенту, непевними контурами окресленого біля південного полярного кола. — Я вже давно думаю організувати експедицію у ці краї, в Антарктиду, — стиха сказав він. — Поки що цей план я тримаю в таємниці. Ніхто, крім вас, капітане, про нього не знає. І не повинен знати.

— Візьмете мене з собою? — не роздумуючи, вигукнув Руал.

— З радістю. Якщо все складеться так, як я намічаю, ми спробуємо разом дістатися до Південного полюса, — поволі промовив Нансен, зважуючи кожне слово.

— Коли вирушаємо?

По гарному обличчю Фрітьофа промайнула тінь, він безпорадно розвів руками.

— Як ви знаєте, мені доручено в цю важку для нашої країни годину відповідальну і нелегку місію: представляти незалежну Норвегію в Лондоні. Напевне, немає потреби говорити про те, що це почесне завдання заважає мені здійснити мої наукові й особисті плани. Та що вдієш, людина не належить сама собі. За кілька місяців, восени, я повернусь із Лондона назовсім, і тоді ми поговоримо про Антарктиду. Але я прошу вас, капітане, пам'ятати, що про цей план не знає ще ніхто, ніхто! — Нансен зробив наголос на останньому слові.

— Навіть фру Єва?

— Навіть Єва, — тяжко зітхнув Нансен і замовк, немовби злякався, що сказав зайве.

Того пам'ятного вечора Амундсен не залишився в Люсакері на вечерю. Те, що він почув од Нансена, приголомшило його. Досі у своїх мріях він ніколи не сягав за межі Арктики. Отож йому кортіло лишитися на самоті із своїми думками, щоб збагнути всю складність нового завдання, що поставило перед ним майбутнє.

«Антарктида, далека, невідома Антарктида!.. Пліч-о-пліч з Нансеном», — видзвонювали кроки по замерзлій землі.

І раптом Руала пойняв страх.

Треба ж поспішати! Південний полюс ось-ось буде підкорено! Чи усвідомлює Фрітьоф, поринувши у свою наукову роботу, що зволікати не можна? Це ж напевно за рік-два якийсь суперник підніме на Південному полюсі прапор своєї країни. Нансен, звичайно, правий, сто разів правий, твердячи, що найголовніше — наукові дослідження експедиції, але щось повставало в душі Амундсена, коли він думав, що норвезький прапор може замайоріти на Південному полюсі не першим. Для нього перемагати означало передусім бути першим.

Треба поспішатиі Найнебезпечніші суперники — англійці. Англія вже прохягом століть висилає своїх синів у полярні моря, виховуючи мужніх незламних людей. Перед очима Амундсена постало енергійне обличчя Шеклтона[26] з випнутим уперед прямокутним підборіддям, зрослими бровами, опуклим чолом і непохитним, вольовим поглядом підкорювача. З цим англійським полярником він зустрічався лише кілька місяців тому в Лондоні у Королівському географічному товаристві.

— Моя мета — Південний полюс, — рішучим тоном заявив тоді Шеклтон, і Амундсен зрозумів, що цей чоловік не кидає слів на вітер.

Кілька років тому Шеклтон разом з Робертом Скоттом пережили страшні місяці на Шостому континенті. Вони тричі пробували проникнути в глиб пустелі, але жахливі морози, ураганні вітри, плетиво прихованих під кригою розколин і голод щоразу змушували їх повертатись назад. Та Шеклтон не поступився, вирішивши зробити ще одну спробу. Тепер він збирається пливти до берегів Антарктиди на судні «Німрод». Цей ні перед чим не спасує!

«Треба поспішати!» — ця думка переслідувала Руала. Довідавшись про наміри Шеклтона, Скотт категорично, на подив усім, відмовив йому в праві користатися зі своєї бази в затоці Мак-Мердо. Очевидно, він сам має намір ще раз вийти на штурм полюса і вважає Шеклтона своїм небезпечним суперником. Та й сам Скотт грізний противник. Він двічі зимував в Антарктиді і знає, на що зважується.

Треба поспішати! Адже були ще й інші — всі ті, хто пов'язав свою долю з Шостим континентом. У будь-яку хвилину може знову включитись у змагання наполегливий швед Норденшельд[27]. А він має серйозні переваги перед іншими, бо провів дві зимівлі, сповнені трагічних несподіванок, на Землі Грейама. А французи? А французи кілька років тому вслід за своїм земляком Дюмон-Дервілем[28] також поспішили до антарктичних берегів. А тепер ось під керівництвом знаменитого «полярного джентльмена», доктора Шарко