Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Крім нас, у неї нема нікого, а ми вже немолоді і боялися, щоб вона не залишилася сама… Зрозумій!

Амундсен не вимовив жодного слова. Щось немилосердно давило йому на груди, гнітило, мов тяжка каменюка. Чому ж тоді, під час розставання, він не спромігся знайти потрібних слів? Тепер йому здавалося, що це так просто. А тоді не знайшов часу, не зумів, не подумав про це. Але хіба ж треба усе доказувати до кінця? Руал був певен, що Нора й так розуміла його, що їхні думки й прагнення завжди збігалися. Йому не потрібні були запевнення, що вона чекатиме: Нора знала про його почуття І сама ж кохала його. Він не сумнівавсь у цьому…

Поволі, ретельніше, ніж завжди, Амундсен набив люльку. Серце у нього колотилося. Фру Цапфе не повинна помітити, якого болючого удару завдала вона йому. Про це ніхто не повинен знати.

— А тепер признайся, Руале, — знову долинув до нього, мов крізь імлу, голос фру Цапфе. — Якби Нора діждалася тебе, коли б стала, як ти цього прагнеш, твоєю дружиною, скажи по щирості, чи не залишив би ти її через рік-два знову надовго саму? А може, навіть і назавжди? Чи зміг би ти ради неї відмовитися від своїх експедицій? — Голос фру Цапфе звучав тепер твердо, як голос матері, що бореться за щастя своєї дитини. — Чи маєш ти право з'єднувати своє життя, життя вічного мандрівника, з життям дівчини, яка мріє передусім про родинне щастя? Чи думав ти про неї, про її долю?

— Я й сам не знаю… Може, й справді про це не думав… — Він благально подивився на неї, ніби просив вибачення.

— А я знаю. Ти довго не всидиш у Норвегії. Так і гляди, щоб знову не дав тягу кудись, у ті свої льоди. Хіба я мало надивилася на таких людей тут, у Тромсьо? Вони обзаводилися сім'ями, ставили будинки, заприсягалися, що «ніколи», «нізащо в житті», а самі при першій же нагоді вирушали в далеке плавання і довго не повертались, а часом і зовсім зникали. От хоч би й Баркеланд — був тут у нас такий. Він поплив на одну зиму. Але відтоді минуло вже десять зим, а він кинув якір десь там, на Шпіцбергені, і не думає повертатися. Його наречена довго чекала, плакала, побивалася і, врешті, вийшла заміж за іншого. А мій Фріц? Якби не я, він, певно, осів би десь у Гренландії серед ескімосів, готував би для них якісь пілюлі, жив би в іглу і полював разом з ними на тюленів. А втім, може, він там був би щасливіший, ніж тут?.. Він завжди тяжко зітхає, коли готує ліки для корабельних аптечок. Жодна жінка не знає, як їй краще вчинити, щоб чоловік був по-справжньому щасливий, — закінчила вона розважливо.

— Я хотів би запитати вас, фру Цапфе, про щось дуже важливе для мене. — Амундсен подався вперед, пильно дивлячись їй в обличчя. — Скажіть, Нора щаслива?

Жінка неспокійно засовалась у кріслі.

— Напевне! — кинула вона в запалі, але під проникливим поглядом ясних, щирих очей опустила повіки. — Напевне! — повторила, зніяковівши, — Не турбуйся про неї. Карлсен гарний хлопець. Він аптекар, як і мій чоловік. Нору він кохає давно, вони разом ходили до школи. Він радий Норі небо прихилити. Вона ще молода, забуде про своє перше кохання і перше розчарування. А там з'являться діти… У неї буде спокійне, забезпечене життя, щоправда, без великих почуттів, але й без розчарувань. Повір мені, так буде краще для неї.

У каміні поволі догоряли головешки. У вітальні було тьмяно і холодно.

— Фру Цапфе, прошу вас, віддайте Норі цю шубку! Я привіз її для неї.

— Ні! — промовила вона квапливо. — Нора не повинна знати, що ти пам'ятаєш її. Благаю тебе, Руале, не каліч їй життя! Дай мені слово, що ти не намагатимешся побачитися з нею. Ніколи. Ти ж бажаєш їй щастя.

— Обіцяю, — силувано відповів він, стараючись не давати взнаки, яка важка для нього ця обітниця, — не намагатимуся…

Земля в парку Люсакер ще не відтанула, і поспішні кроки Амундсена, що повертався від Нансена, гучно відлунювали у вечірній тиші. Руал не помічав краси неба, яке палало після заходу сонця і на якому вже загорялися перші зірки, не відчував солоного смаку бризу, що тягнув від фіорду, не чув квиління чайок, не милувався маленькими, мов дитячі іграшки, будиночками Крістіанії, що мерехтіли вдалині сотнями вогнів. Таємничі білі простори невідомого узбережжя постали перед ним, заслоняючи весь світ.

— Антарктида! З Фрітьофом в Антарктиду! — повторював він сам собі півголосом, немовби хотів упевнитися, що це не сон.

Він приходив сьогодпі в Люсакер, щоб поділитися з Нансеном своїми новими планами, почути його підбадьорливе слово, як тоді, перед мандрівкою на «Йоа». А вийшов, не тямлячи себе від щастя.

Заохочений сердечним, як завжди в цьому домі, прийомом, Амундсен довго оповідав про пережите за останні два роки, проведені за кордопом, про сотні зустрічей мало не в усіх столицях Європи й за океаном, у найбільших містах Сполучених Штатів. Проте він приховав, що виїздив з Норвегії не тільки для того, щоб здобути кошти на покриття боргів, пов'язаних з минулою експедицією, але й для того, щоб у вирі нескінченних клопотів забути про Нору. Він детально розповідав про зустрічі з найвидатнішими полярниками Англії, Франції і Сполучених Штатів, про ту пристрасть до пізнання незвіданого, яка охоплювала дедалі ширші кола людей, не тільки мандрівників і дослідників, але й тих, кому, здавалося б, була чужа одержимість першовідкривачів.

— На кожній зустрічі мене просили: «Візьміть, капітане, нас із собою», і щоразу неодмінно запитували: «Як стати полярником?» або: «Коли і куди ви знову вирушите