Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— Петрусю! Іди, іди до мене. Я — твій батько, — він вийняв з кишені гімнастерки пряника й подав його дитині. Хлопчик ще хвильку повагався й, на радість усім присутнім, кинувся в батькові обійми. Гаїна також припала до Петра й тільки зараз дала волю сльозам.

А потім Вусатенко заїхав машиною у двір, зачинив, як господар, дерев'яні високі ворота, вивантажив з авто кілька мішків різних продуктів — цукерки, печиво, в'ялену й солону рибу, сало і, звісно, одяг — для Гаїни, для її старшенького синочка Антоші, а для Мини Самійловича — гуньку, кожуха, чоботи німецького виробництва, сибірські биті валянки і навіть солом'яного бриля, якого він тут же радо надів.

Пообідавши, Петро взявся за домашню роботу: полагодив січкарню; оживив круподерню, яку вже Мина Самійлович хотів викинути на смітник; поставив на місце й відрегулював на петльоване борошно великі жорна. А вже потім узявся пиляти й рубати дрова. Заготовив він їх, здається, на все літо й майбутню зиму.

— А весною, як дасть Бог, знову приїду й нарубаю ще, — пообіцяв він старому, який милувався роботою свого зятя. Що ж, нехай Петро з Гаїною й не вінчані, а все-таки Мина Самійлович вважав його законним своїм зятем. Ондечки їхній закон: вже з колиски виростає і Петра визнав за свого батька. Навіть Антошка називає його татком. Так-то, люди добрі.

Всю ніч Петро й Гаїна не спали. Вони впивалися одне одним до самозабуття, до нестями. Вже десь на світанку Гаїна, здається, сама себе запитала:

— Який сьогодні день?.. Ах, п'ятниця... Середина місяця... Тоді вітаю тебе, Петрику, з новим хлопчиком... Я відчула, як цей, останній раз наші живі клітинки з'єдналися. Вдячна тобі, коханий. Я ж обіцяла, що від тебе народжу аж десятеро діток і всі — хлопчики... Ти ж просив мене...

На вдячність за таку самопожертву Вусатенко мовчки вже вкотре за ніч почав виціловувати біле і пружне тіло жінки.

Гаїна дотримала свого, кинутого жартома слова. До 1937 року вона дійсно народила від Петра Вусатенка аж десятеро малят, правда, двоє з них були красуні-дівчата. Щоб укластися у це число, їй довелося аж двічі народити двійню. Гуляйпільська Мелашка невдовзі» десь у 1925 році, дізналася, що її Петро має ще одну сім'ю. Спершу ставала на дибки, погрожувала вигнати Петра з дому, а то й отруїти його чи вбити та згодом, народивши від нього вже п'ятого синочка, заспокоїлася і навіть почала наполягати, аби Петро не був дурним і познайомив її з Гаїною. Вусатенко довго думав-гадав і ризикнув: поїхали з Мелашкою бричкою, переповненою подарунками, у Новокурськ. Поїздка і знайомство двох жінок, на подив Петра, закінчилися благополучно, навіть родичанням. Слава Богу! Відтоді обидві сім'ї так і снували, як бджолиний рій, з Гуляй поля у Новокурськ і назад. А Петро, як турецький султан, устигав скрізь. Та в 1937 році їх, як і всю державу, що звалася Союзом, спіткало величезне лихо: одних відправили у концтабори Сибіру, інших — на будови північних біломорканалів, ще інших — у безлюдні степи Казахстану. Повернулися з того "комуністичного раю", створеною більшовицькою системою для "пролетарів усіх країн", Вусатенки — Макухи та їхні сімейні родичі з Новокурська аж у шістдесятих роках двадцятого століття, втративши на чужині третину своїх нащадків.

А тоді, у липні 1919 року, Петро погостював у Гаїни лише три дні і гайнув щодуху за "батьком". Не блукав і нікого не питав, у якому напрямку подався Махно зі своїм величезним ковчегом. Бо цей напрям чітко простежувався впродовж усього шляху, по якому валялися трупи померлих чи зарубаних шаблями дітей, жінок, похилого віку чоловіків, від них, розбряклих на спекотному сонці, стояв в повітрі неймовірний сморід. Над трупами роїлися чорними хмарами ворони і стерв'ятники.

З Катеринославщини Махно пішов на Єлизаветград, але десь на півдорозі різко повернув праворуч — у напрямку Олександрії, звісно, на зближення з Григор'євим. У Москві про такий поворот подій спершу говорили лише пошепки, як при покійнику у власному домі. А невдовзі уже було не до шепоту, коли цей дім почав горіти ясним полум'ям: Махно міг не сьогодні-завтра об'єднатися з Григор'євим. І тоді плакала Росія без України. Весь Кремль став на дибки.

Кабінет Леніна. Вождь більшовиків запросив на позачергове масонське чаювання Троцького, Сталіна, Дзержинського, П'ятакова.

ЛЕНІН(ходить по кабінету, заклавши руки за спину). Ну що, мої соратники, догралися із цим Махном?! Допанькалися з якоюсь Україною?! Тепер у пропасниці будемо спостерігати, як Махно об'єднується з Григор'євим, а там, без сумніву, з Петлюрою — і тоді вони всі троє покажуть Кузькину мать і нам, і Денікіну і взагалі усій великій Росії (вождь зупинився навпроти П'ятакова,[68] який сидів на стільці з низько опущеною головою). Пролайнявили юг Росії, шановний Георгію Леонідовичу. А на тебе всі ми надіялися — поставили, як велику цяцю, головою Радянського уряду України. А ти палець об палець не вдарив, щоб цю шкідливу для нашої революції націю хохлів стерти з карти Європи.

П'ЯТАКОВ(сміливо підвів голову). Ти — брехун, Володю. Не вводь в оману історію. Забув, що я на всіх чаюваннях у тебе, коли мова заходила за Україну, твердив одне й теж: "Думки не може бути про якусь там Україну, тому, що все це — вигадки націоналістів"