Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Це, очевидно, розуміли і вожаки польської інтелігенції, хоч у них апріорі відпадало питання безробіття серед їхньої інтелігенції, зокрема на східних окраїнах, коли писали:

«Інтелігент, контакт котрого обмежується стягненням з народу податків, до судження його спорів, до побирання від нього лікарських чи адвокатських гонорарів, до постачання його, як курортника, поміщик чи підприємець заробітку, має на народ мінімальний вплив. Він для нього представник іншого світу, далекого і чужого, котрий не може заглянути в душу народу і не відкриває перед тим народом власної душі. Інтелігент, який з'являється перед народом з думкою в душі про посольський мандат, з думкою вжити ту масу як трамплін для власного успіху чи успіху своєї політичної кліки, такий інтелігент теж тішиться не більшим довір'ям від попереднього.

Що ж тоді говорити про українського інтелігента, який здебільшого шукає зближення з селом заради того, щоб самому погрітися біля нього?»

В міру того, як підростали його рідні сини, питання «що ж далі?» хвилювало Ореста Білинського щораз більше.

Видалося йому, що поступає помилково, коли не цікавиться думкою української інтелігенції про майбутнє наших дітей. А чому йому самому, як одному з найбільш зацікавлених, не підняти цього питання та не зробити його предметом загальної дискусії?

Спробував, але ті спроби не дали бажаних наслідків. Кожен з тих, до кого звертався Орест Білинський з подібними питаннями, думав єдино про те, як би в майбутньому пристосувати тільки своїх дітей. Становище української інтелігенції в майбутньому було безнадійне, а то й просто катастрофічне, коли йшлося про їх дітей. Тому всі трималися одного гасла: «Рятуйся, як хто може!»

Якось у клубі «Бесіди» Орест Білинський зачепив зятя Олени Річинської. Йому тим цікавішою була думка Безбородька, що той, як розходилися чутки, будучи студентом, сам віддавався філософським студіям.

— Як ви представляєте собі майбутнє української інтелігенції в Польщі, пане докторе, скажімо, за десять… двадцять… тридцять років? І взагалі, які гороскопи кладете українському народові під Польщею?

Безбородько, видно було, відвик від таких запитань. Вони, мабуть, ніколи й не займали багато місця в його думках. Спробував відбутися жартом від відповіді:

— Двадцять-тридцять років? Ви дасте мені гарантію, що я доживу до того часу?

Орест Білинський невдоволено насупив брови. Невже той захвалюваний зять Річинських аж до такого ступеня тупий, щоб не розуміти, що в даному випадку йдеться про майбутнє народу взагалі? Взявся пояснювати:

— Ви жартуєте, пане докторе, а я серйозно хотів би знати вашу думку. Ви ж прекрасно знаєте, що українське село і українська інтелігенція по містах скоро опиняться в сліпій вуличці, звідки не буде вороття назад, ані дороги вперед. В сеймі, як знаєте, пройшов друге голосування закон, на основі якого селянин української національності не буде мати прав купити землі, а свою зможе продати тільки полякові. До цього часу було так, що спролетаризований селянин втікав до міста. А тепер і туди відтята нашому мужикові дорога. Армія безробітних зростає за рахунок своїх резервів і не потребує напливу ззовні.

— Хай ідуть учитись на шевців! — пальнув Безбородько і розреготався, ніби з доброго дотепу.

Орест Білинський вів далі в тому самому серйозному тоні:

— Наші селянські діти не можуть вчитись на шевців, бо для того, щоб поступити учнем до ремісника, потрібно мати закінчену семикласівку, а по українських селах, — не знаю, чи відомо вам це, — немає семикласних шкіл, а свідоцтва про закінчення семи класів у приватній українській школі — не дійсні. Окрім того, всі польські ремісники, в тому числі й шевці, пане докторе, мають таємну інструкцію приймати в учні тільки дітей римсько-католицького обряду.

— Пане меценасе, — схопив Безбородько Ореста Білинського за лацкан, — пане меценасе, що ми будемо собі забивати голови шевцями? Бестія… бачу меценаса Ловкого… коби ще четвертого… І партія тарочка…[158] то-то… Ви чей же не думаєте посилати своїх синів після закінчення університету вчитись ремесла? Ха-ха…

— Іменно, що не знаю, куди їх посилати, що з ними зробити, коли закінчать вищу школу… Сьогодні інтелігент, за винятком таких професій, як наша з вами, тобто вільної професії, де-факто цілком залежний від поліції. Адже знаєте, якщо поліція не видасть йому свідоцтва про лояльність, то він не зможе працювати не те що на відповідальній якійсь посаді, але навіть продавцем кооперативу. Ви розумієте, до чого воно дійшло? Українцеві на приватній роботі треба мати «плацет» поліції…

— Пане меценасе, слово честі, я вас не розумію! Ви — адвокат, я — лікар, або ми, слава богу, люди вільних професій… от коли ще четвертого… Ви не зауважили, не заходив сюди професор Пушистий?

— Я не знаю, хто це… — А про себе думав: «Але ж у мене три сини, йолопе. Невже ти цього не розумієш!»

— Ви можете його і не знати. Це емерит[159]. Колись у гімназії вчив мене латині… бестія. Коби ще четвертого, і… партійка готова…

— Це добре, докторе, що ми з вами вільні фахи, — продовжував своє Орест Білинський, — але не кожний український інтелігент може бути адвокатом чи лікарем.

— Ну, і що з того? Ми ж з вами вже маємо дипломи…

— А ті, що по нас прийдуть?

— По нас?! — вибалушив очі Безбородько. — По нас… хоч потоп! Той королик, — забув уже я, котрий з Людовиків, — сказав цю фразу… не був дурний хлоп! Я вас чимсь образив, пане меценасе?..

— Ні… ні… — заперечив надто поквапно Орест Білинський, що свідчило протилежне, і, вже не зважаючи на присутність Безбородька, сказав: — Не могли нас зломити бичем, то взялися за хліб… шаленим темпом розгорнулася тепер політика денаціоналізації… Нещодавно вийшла брошура… от пам'ять… забув автора. У всякому разі, від горезвісного «Проекту знищення Русі з 1870 року» це перша детальна рецептура асиміляції русинського людку… Вони зовсім відверто пишуть, що ренегата, крім доброї посади, чекають ще й відкриті рамена польської громадськості. Ви зважте, пане докторе, по цей бік крайня безвихідь: безробіття, невимовне становище у суспільстві… в родині… а по той бік добре оплачувана посада і відкриті рамена. Ви зважте, прошу вас, подумайте, якої сили волі і віри, так, головне віри, треба мати, щоб не віддатись спокусі…

— Здається, нарешті я зрозумів вас, пане меценасе. Скажіть, що ви їсте на сніданок?

Тепер обличчя Ореста Білинського виразило нерозуміння.

— Ви питаєте мене, як лікар? Я знаю, набрав забагато кілограмів. Чесно признаюсь — важу тридцять два кілограми більше, ніж мені належить згідно з віком і ростом.

По відгодованому обличчю Безбородька і далі блукала хитрюща, масненька посмішка.

— Питаю вас не як лікар, а