Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Був вдячний їм, що не дуже заглиблювалися в подробиці його теперішнього життя. А втім, не знайома, далека їм його сучасність не дуже-то й обходила їх. Вони розкошували спогадами, ніби солодким, але міцним трунком наново віднайденої молодості.

Підхмелившись, згадували прецікаві епізоди, героєм яких був, власне, він, Орест Білинський, а яких, на жаль, він сам зовсім не пригадував собі. І навпаки, він нагадував їм спільні юнацькі герці, такі живі в його пам'яті, а мертві для них.

З їхніх уривчастих, заплутаних у веселу річ, наче будяк у квітистий вінок, нарікань на важкі часи, з наочного показу їх пожитків, з забитого навпіл з кукурудзяною мукою хліба на столі, з лахміття, яким були прикриті старі й діти, зробив для себе висновок, що економічно село дуже підупало.

Не входячи у причини такого стану, селяни знали тільки одну, для них найбільш зрозумілу і близьку причину їхнього зубожіння: податки. Звідсіль і несмілива претензія до своєї інтелігенції, яка на словах освідчувалася їм у любові, а не хотіла завдати собі труда (пан з паном знається) переговорити з польськими панами, щоб мали трохи обачення на бідного українського мужика і не тиснули його так податками.

Проте, на думку Ореста Білинського, об'єктивно все ж таки збереглася загальна економічна рівновага села. На грунті пролетаризації села виникли нові доробкевичі, нові сильні економічні одиниці, які своє становище, на жаль, не завдячували чесному трудові, невсипучості в праці чи винятковим здібностям, а процентові підлоти в собі. Нові політично-економічні умови породили новий, куди менш відомий за Австрійської імперії фактор по галицьких селах: продажність. Згідно з тарифом, продавалася громадська і особиста совість, честь, людська гідність. Високо цінувалося на ринку падіння, донощицтво, ренегатство всіх мастей, вислужництво.

Кожну з цих прикмет можна було виміняти на хліб чи продати за готівку: легша і краще оплачувана робота у дворі, зайняття при направі шляхів, при будові державних будинків, концесії та торгівлю монополіями (тютюн, горілка), позички з різних темних кас, одноразові допомоги з сумнівних фондів, податкові пільги, ба навіть законна інвалідська рента — все це було обумовлене ступенем продажності людини.

Торгаші людською гідністю не те що не підлягали бойкотові, але під егідою місцевої влади і постерункового виростали до привілейованої касти. Маса потай зневажала їх, плювала поза їх спиною, але у вічі поступалася їм дорогою навіть у церкві.

Надивившись на виідеалізоване з перспективи юнацьких спогадів село, Орест Білинський попрощався з своєю ілюзією поселитися на старість у Лугах.

Мусив би хіба закостеніти на людську недолю, інакше кожний шматок м'яса перетворювався б йому в горлянці на кістку. Як міг би спокійно жити поруч з цими нуждарями, позбавленими елементарних умов цивілізованого світу, експлуатованими і обманюваними, коли б знав добре, що не має змоги допомогти їм чим-небудь?

У вагоні, підсумовуючи все побачене і почуте в Лугах, Орест Білинський запитував себе: що здійснилося з того, в ім'я чого він боровся в молодості? Чим оправдало життя офіри[157], що складав він їх і сотні-сотні таких, як він, з найкращих років свого життя?

З болючим смутком мусив визнати, що всі їхні пориви, зусилля, жертви Залишилися без впливу на хід історії. Вона пройшла понад їх головами ураганом, кого потурбувавши з них, а кого і зовсім змівши з лиця землі.

Виходить, забава у реформаторів, донкіхотизм нашого віку — і купка попелища внаслідок?

Яке трагічне безглуздя!

Став згадувати.

Перша світова війна, пов'язані з нею неясні, не продумані хоча б теоретично до кінця надії (хоч це й була заповітна мрія цілих поколінь) на возз'єднання українського народу в одну державу.

Несподіваний для таких далекозорих політиків, як він, розпад Австрії. Вибух (народне окреслення!) Західноукраїнської Народної Республіки. Визвольна боротьба українців проти поляків. Трагічно-гротескові форми цієї боротьби, яка, досі ще не досліджена і об'єктивно не оцінена, для одних вважається проявом найвищого патріотизму, для других — оперетковою авантюрою, а ще для третіх — свідомим актом зради власного народу.

Сьогодні Орест Білинський готовий частково признати рацію кожному з цих трьох тверджень. Не бракувало в цій боротьбі ні зрадників, які за державні гроші купували села (нібито для того, щоб відновити свій поміщицький стан як одну з економічних опор молодої держави), а провіант, призначений для війська, вимінювали на діаманти і хутра для своїх коханок. Не бракувало і всяких військового пошибу авантюристів з амбіцією Наполеона, яким офіцерський мундир з золотими зірками засліплював основну ідею національного зриву, але й були патріоти своєї землі, вірні, хоч і не в кожному випадку політично правильно зорієнтовані, її сини, які готові були свідомо віддати своє життя за волю народу.

Орестові Білинському зустрічалися селяни, що, повернувшись після страшного дворічного італійського фронту, не залікувавши ран, не від'ївшись, не відіспавшись як слід, на перший зазив командування, без належного обмундирування і озброєння (а часто залишаючи і вагітну жінку вдома) брали заржавілий гвер у руки і йшли боронити свою землю перед черговою історичною окупацією.

Від чого це йшло? Від бажання наживи?

А далі: підлі дії верхівки, трагічно програна запродайницька роль батьків народу в новій дійсності, розчарування маси добровільців, частковий перехід галицької армії до лав Червоної Армії, зрада своєї буцімто патріотично настроєної буржуазії призвели до того, що пересічний галицький інтелігент не мав твердої впевненості, чи йому соромитись тих визвольних змагань, чи гордитися ними.

Професія адвоката, замість наблизити Ореста Білинського до мас народу, фактично якось віддалила його від них. Не стало народу. З'явились клієнти з своїми сугубо індивідуальними клопотами.

Був у тому вигідному становищі, що мав вільну професію, бо більшість української інтелігенції опинилася в скрутному становищі. Де-факто перед українськими інтелігентами постала дилема: або запродуватися окупаційній владі, або під різними видами, прикрашеними високопатріотичними гаслами, експлуатувати заради власного кусника хліба й без того вже експлуатоване польською окупаційною владою українське селянство.

Стали з'являтися на світ якісь кооперативні фабрички, крамнички повітових союзів, маслосоюзи, «Сільські господарі», «Просвіти», «Рідні школи», які, рятуючи українську душу і калитку українського селянина, в майбутньому мали поки що забезпечувати посадами щораз то нові кадри українських безробітних інтелігентів.

Утворився якийсь чортячий коловорот: з одного боку, українська патріотично настроєна інтелігенція, з вірності й любові до свого народу, не запродувалася окупантам заради державної посади, а з другого, безробітна й голодна, не маючи куди приткнутися з своєю принциповістю, українська інтелігенція сідала на шию тому ж українському мужикові. Тим-то та голосна любов до народу, попри свою високу ідейність, абсолютно не