Стефані Маєр - Світанок

Едвардовому обличчі майнуло збентеження. — Нам доведеться розділитися й поквапитися — перш ніж на землю ляже сніг. Ми маємо зібрати всіх, кого зможемо, й привести їх сюди, щоб показати, — вона знову відключилася. — Запитати Єлизара. Тут ідеться не лишень про безсмертну дитину.

На якусь мить запала зловісна тиша — Аліса була в трансі. Коли видіння минулося, вона повільно кліпнула — очі залишалися туманними, хоча було очевидно, що вона повернулася в реальний час.

— Стільки всього! Нам треба поспішати, — прошепотіла вона.

— Алісо! — втрутився Едвард. — Все майнуло занадто швидко. Я не встигнув зрозуміти. Що там?…

— Я не бачу! — вибухнула Аліса. — Джейкоб скоро буде тут. Розалія зробила крок до дверей.

— Я займуся…

— Ні, нехай він заходить, — швидко мовила Аліса, і з кожним словом її напружений голос дедалі вищав. Вона вхопила Джаспера за руку й потягнула до дверей у двір. — Я краще бачу, коли Нессі немає поруч. Мені треба вийти. Мені слід по-справжньому зосередитися. Я маю побачити все, що зможу. Мені треба вийти. Ходімо, Джаспере, не гаймо часу!

Ми всі чули, як Джейкоб піднімається сходами. Аліса нетерпляче смикнула Джаспера за руку. Він хутко рушив за нею, так само збентежений, як і Едвард. Вони вилетіли за двері просто у срібну ніч.

— Покваптеся! — гукнула до нас Аліса здалеку. — Вам треба розшукати всіх!

— Розшукати кого? — запитав Джейкоб, захряснувши по собі парадні двері. — Куди це Аліса погнала?

Ніхто не відповів — ми всі просто витріщалися.

Джейкоб труснув мокрим чубом і пропхав руки в рукави футболки, не зводячи очей із Ренесми.

— Гей, Білко! Я гадав, так пізно, що ви вже забралися до себе додому…

Нарешті він поглянув на мене, кліпнув повіками — й вирячив очі. Я спостерігала за зміною його виразу, коли на нього нарешті почала діяти атмосфера в будинку. Він опустив погляд розширених зіниць на мокре місце на підлозі, на розкидані троянди, на скалки кришталевої вази. У нього затрусилися пальці.

— Що? — прямо спитав він. — Що сталося?

Я не знала, з чого почати. І ніхто інший не міг знайти слів.

Джейкоб у три стрибки перетнув кімнату й упав на коліна поряд зі мною та Ренесмою. Я відчувала, як від нього струменить тепло — його тіло здригалося, і дрож котився руками до його тремтячих долонь.

— З нею все гаразд? — вигукнув він, торкаючись її чола, і схилив набік голову, прислухаючись до її серцебиття. — Белло, не муч мене, благаю!

— З Ренесмою нічого не сталося, — видихнула я уривчастим голосом, ламаючи слова.

— Тоді з ким?

— З усіма нами, Джейкобе, — прошепотіла я. І ось мій голос прозвучав так само — наче з могили. — Все скінчилося. Нас прирекли на смерть.

РОЗДІЛ 29. ВІДСТУПНИЦТВО

Ми просиділи так усеньку ніч — статуї жаху й скорботи, а Аліса так і не повернулася.

Ми всі вже дійшли до краю — ошаленіли настільки, що просто позастигали. Карлайл заледве міг ворушити вустами, щоб усе пояснити Джейкобові. У переказі все видавалося навіть гіршим; навіть Еммет потому застиг і вже не рухався.

І тільки коли зійшло сонце і я збагнула, що незабаром Ренесма почне сонно ворушитися під моїми долонями, я подумала: а що ж затримало Алісу так надовго? Я сподівалася дізнатися хоч щось, перш ніж мені доведеться наразитися на доччину цікавість. Отримати хоч якісь відповіді. Дістати хоч мале-е-есеньку надію, щоб я мала здатність всміхатися й приховувати правду, аби не налякати і її.

Я відчувала, що обличчя моє перетворилося на застиглу маску — вона не сходила з нього всеньку ніч. Я не була впевнена, що не втратила здатності всміхатися.

Джейкоб хропів у кутку — гора хутра на підлозі, яка неспокійно крутиться уві сні. Сем уже все знав — вовкулаки готувалися до того, що невідворотно наближалося. Хоча ця підготовка нічого не змінить — вони всі загинуть разом із родинами.

Сонце прорвалося крізь вікна, що гляділи у двір, і осяяло Едвардову шкіру. Мої очі не відривалися від його відтоді, як пішла Аліса. Ми всю ніч невідривно дивилися одне на одного — зіницями вбирали те, без чого не зможемо жити, втративши, — дивилися на другу свою половинку. Я побачила власне віддзеркалення у його зболених очах, коли сонце діткнулося й моєї шкіри.

Його брови ледь помітно ворухнулися, потім вуста.

— Аліса, — вимовив він.

Голос його прозвучав, як тріск криги, коли вона тане. Всі ми трошки здригнулися, трошки обм’якли. Нарешті ворухнулися.

— Довгенько її не було, — пробурмотіла Розалія здивовано.

— Де ж вона могла подітися? — докинув Еммет, роблячи крок до дверей.

Есме поклала долоню Розі на руку.

— Ми ж не хочемо наполохати…

— Вона ще ніколи так надовго не щезала, — зауважив Едвард. Нова турбота перекосила маску, на яку перетворилося його обличчя. Зненацька риси його ожили, очі розширилися від нового жахіття, паніка з новою силою оволоділа ним. — Карлайле, ти ж не думаєш, що вони зробили хід на випередження? В Аліси була б змога побачити, що вони когось вислали по неї?

Перед моїм внутрішнім зором постало обличчя Аро з напівпрозорою шкірою. Того Аро, який зазирнув до глибин Алісиної душі, який дізнався про все, на що вона здатна…

Еммет висварився так голосно, що Джейкоб підхопився на ноги й загарчав. Надворі відгукнулося гарчання його зграї. А моя родина метушилася так стрімко, що їхні силуети видавалися розмитими.

— Зоставайся з Ренесмою! — заверещала я до Джейкоба, вилітаючи з дверей.

Я й досі була дужчою за всіх і перетворила свою силу у швидкість. У три стрибки я обігнала Есме, а ще за кілька кроків — і Розалію. Я мчала крізь густий ліс, поки не опинилася поруч із Едвардом та Карлайлом.

— Може, вони захопили її зненацька? — запитав Карлайл рівним голосом, наче він стояв спокійно, а не гнав щодуху через ліс.

— Не уявляю як, — відповів Едвард. — Але Аро знає про неї більше, ніж будь-хто. Більше навіть, ніж я.

— Це пастка? — загукав Еммет ззаду.

— Можливо, — мовив Едвард. — Тут нема жодних запахів, окрім сліду Аліси та Джаспера. Куди вони подалися?

Слід Аліси та Джаспера робив велику петлю: спершу від будинку він прямував на схід, на тому боці річки повертав на північ, а за кілька миль знову повертав на захід. Ми вдруге перетнули річку — всі вшістьох перестрибнули за секунду. Едвард вів перед, він був цілковито зосереджений.

— Ти віднайшов запах? — заздалегідь загукала Есме, ще перш ніж ми подолали річку вдруге. Вона бігла останньою на лівому фланзі нашого мисливського загону. Вона вказала жестом на південний схід.

— Не відхиляйтеся від