Стефані Маєр - Світанок

class="p1">Півхвильки тому Джаспер сам усе сказав: Ніколи, навіть коли вони полювали на безсмертних дітей… Безсмертні діти — невимовне прокляття, жахливе табу…

Знаючи Іринине минуле, неважко здогадатися, що вона побачила саме це того дня у вузенькому видолинку. Вона була задалеко, щоб учути серцебиття Ренесми, відчути тепло, яке струменіло від її тіла. Вона могла гадати, що рожеві щічки Ренесми — то наша спроба всіх ошукати.

Крім того, Каллени вступили в спілку з вовкулаками. З точки зору Ірини, може, це означало, що ми й не на таке здатні…

Ірина, яка заламувала руки у засніженій глушині, насправді не побивалася за Лораном — вона знала, що її обов’язок — здати Калленів, наперед відаючи, що станеться, якщо вона так учинить. Вочевидь, її сумління перемогло століття дружби.

А реакція Волтурі на цю інформацію була настільки передбачуваною, що вона вже ухвалена наперед.

Я обернулася й затулила собою тільце сплячої Ренесми, заховавши обличчя в її кучериках.

— Подумайте про те, що вона тоді побачила, — тихо мовила я, перервавши Еммета, перш ніж він заговорив. — Для когось, хто втратив матір через безсмертних дітей, ким видалася б Ренесма?

Запанувала мовчанка, поки всі доходили висновку, який я вже давно зробила.

— Безсмертною дитиною, — прошепотів Карлайл.

Я відчула, як Едвард опустився навколішки поряд зі мною й пригорнув нас обох.

— Але вона помилилася, — провадила я. — Ренесма не схожа на тих, інших дітей. Вони застигали в часі, а вона стрімко росте день у день. Їх неможливо було приборкати, а вона ще жодного разу не скривдила ні Чарлі, ні Сью — та вона навіть ніколи не робила при них нічого, що могло б їх засмутити. Вона цілком контролює себе. Вона вже кмітливіша, ніж більшість дорослих. Отож і не буде жодних підстав…

Я й далі щось лепетала, чекаючи, коли ж вони зітхнуть із полегшенням, коли ж крижана атмосфера в кімнаті потеплішає, — вони мусять розслабитися, тільки-но збагнуть, що я маю рацію. Але в кімнаті, здавалося, ставало дедалі холодніше. Зрештою мій тихий голос зовсім урвався.

Довший час ніхто не вимовив і слова.

А тоді Едвард прошепотів мені у волосся:

— Це не той злочин, за який вони призначать суд, кохана, — тихо мовив він. — Аро побачив доказ в Ірининих думках. Вони йдуть нищити, а не вести перемовини.

— Але ж вони помиляються! — вперто сказала я.

— Вони не чекатимуть, щоб ми їм це довели.

Його голос і досі був тихим, лагідним, оксамитовим… і все ж я не могла не розрізнити в ньому болю та спустошення. Голос його був таким самим, як нещодавно Алісині очі, — наче лунав із могили.

— Що ми можемо зробити? — з притиском запитала я.

Ренесма спокійно спала в мене на руках, вона була такою теплою й досконалою! Я так хвилювалася через те, що вона стрімко росте, — боялася, що її віку стане на десяток років із хвостиком… Зараз цей страх викликав сміх.

Місяць із хвостиком…

Отже, це і є мій ліміт? Я мала стільки щастя, скільки ніколи не отримує переважна більшість людей. То чи існує якийсь природний закон, котрий розподіляє в світі щастя й горе на рівні частки? Може, моє щастя перелилося через вінця? І ці чотири місяці — все, що мені вділили?

Еммет відповів на риторичне запитання.

— Ми битимемося, — спокійно промовив він.

— Нам не перемогти, — заричав Джаспер. Я уявила, яке в нього зараз обличчя, коли його тіло в захисній позі схилилося над Алісою.

— Ну, нам нема куди тікати. Принаймні поки живий Деметрі, — з відразою зауважив Еммет, і я збагнула, що його осоругою викликав не мисливець із клану Волтурі, а думка про те, що слід тікати. — І я не певен, що ми не можемо перемогти, — сказав він. — Є кілька варіантів, які варто розглянути. Ми ж не мусимо битися самотужки.

На це я підкинула голову:

— Ми не маємо прирікати квілеутів на смерть, Еммете!

— Заспокойся, Белло, — вираз його обличчя був зовсім таким, як тоді, коли він міркував про двобій з анакондою. Навіть загроза смерті не могла змінити Еммета — його радісного трепету перед серйозним викликом. — Я не мав на увазі зграю. Але будь реалісткою: ти гадаєш, що Джейкоб чи Сем проігнорують інтервенцію на їхні землі? Навіть якби не йшлося про Нессі? Поминаючи вже те, що, дякуючи Ірині, Аро тепер знає про нашу спілку зі зграєю. Але я подумав про інших наших приятелів.

Карлайл луною повторив мої слова:

— Ми не можемо прирікати інших наших друзів на смерть.

— Гей, а чому б їм не вирішувати самим? — переконливо мовив Еммет. — Я ж не кажу, що вони зобов’язані битися на нашому боці. — (Я бачила, як із кожним словом у його голові дедалі чіткіше вимальовується план). — Вони можуть просто постояти біля нас — трошки постояти, щоб Волтурі завагалися. Зрештою, Белла має рацію. Якби ми примусили їх зупинитися й вислухати нас… Хоча потім, може, зникне й потреба битися…

На Емметовому обличчі проступила тінь посмішки. Я була здивована, що ніхто ще не врізав йому. Бо мені страшенно кортіло.

— Так, — радо підтримала його Есме. — Це може спрацювати, Еммете. Нам треба лишень домогтися, щоб Волтурі на мить зупинилися. На хвильку, просто щоб вислухати.

— Нам доведеться зібрати цілий стадіон свідків, — різко мовила Розалія голосом ламким, як скло.

Есме кивнула на згоду, наче й не зауважила сарказму в тоні Розалії.

— Про таке ми можемо просити друзів. Виступити свідками.

— Ми б так для них зробили, — докинув Еммет.

— Нам треба запитати їх чимшвидше, — пробурмотіла Аліса. Я поглянула на неї — її очі знову були темними й порожніми. — Нам слід дуже обережно їм показати.

— Показати? — перепитав Джаспер.

Аліса й Едвард водночас глянули на Ренесму. А тоді Алісині очі знову затуманилися.

— Танину родину, — сказала вона. — Клан Шуван. Амунів клан. Декого з кочівників — Ґарета й Мері обов’язково. Може, Алістера.

— А як щодо Пітера й Шарлотти? — з острахом запитав Джаспер, наче сподівався на заперечну відповідь: що його давньому побратимові не доведеться брати участі в майбутній різанині.

— Можливо.

— А амазонських вампірів? — поцікавився Карлайл. — Запросимо Качірі, Зафрину та Сенну?

Спершу здавалося, що Аліса занадто заглибилась у свої видіння й не може відповісти; нарешті вона здригнулася, й очі її повернулися до реальності. Вона зустрілася поглядом із Карлайлом на якусь частку секунди і миттю опустила очі.

— Я не бачу.

— Що то було? — з притиском запитав Едвард. — Отам у джунглях? Ми вирушимо на їхні пошуки?

— Я не бачу, — повторила Аліса, уникаючи його погляду. На