Стефані Маєр - Світанок

головного сліду — ми майже на кордоні з квілеутами, — різко мовив Едвард. — Тримайтеся разом. Шукайте, куди вони повернули — на північ чи на південь.

Я не настільки добре знала всі пункти угоди, як решта, але вчула запах вовкулак, який легенький бриз приніс зі сходу. Едвард і Карлайл за звичкою трохи стишили біг, і я бачила, як вони поводять головами з боку в бік, шукаючи, де ж зверне слід.

Та раптом вовчий запах посилився, й Едвардова голова сіпнулася вгору. Він нагло зупинився. Ми всі теж стали як укопані.

— Семе? — рівним голосом покликав Едвард. — Що сталося?

Сем вийшов із-за дерев за кількасот кроків від нас — він швидко простував до нас у своїй людські подобі, а обабіч нього бігло двоє великих вовків — Пол і Джаред. Довгенько довелося чекати, поки Сем до нас наблизиться; від повільності його людської ходи мені уривався терпець. Я не хотіла, щоб у мене був час міркувати, що саме могло статися. Я прагнула руху, прагнула дії. Хотіла пригорнути Алісу обома руками, знати напевно, що вона в безпеці.

Я побачила, як побіліло Едвардове обличчя, коли він прочитав Семові думки. Але Сем не звертав на нього уваги — він дивився просто на Карлайла; Сем зупинився й заговорив:

— Відразу по опівночі Аліса та Джаспер з’явилися на цьому місці й попросили дозволу перетнути нашу землю, щоб дістатися океану. Я дав дозвіл і провів їх до узбережжя особисто. Вони миттю пірнули у воду й більше не поверталися. Поки ми йшли разом, Аліса попросила мене про одну надзвичайно важливу послугу: нічого не казати Джейкобові про те, що ми бачилися тут, допоки я не побалакаю з вами. Отож я мав дочекатися вас тут, бо ви прийдете її шукати, і передати вам оцю записку. Вона просила коритися її волі так, ніби всі наші життя від цього залежать.

Семове обличчя було похмурим; він простягнув нам згорнений аркуш паперу із чорним друкованим текстом — це була сторінка з книжки, і поки Карлайл розгортав записку, мої гострозорі очі вже читали друкований текст. На тому боці аркуша, що я могла бачити, були вихідні дані на книжку «Венеціанський купець» Шекспіра. А щойно Карлайл цілком розгорнув аркуш, до мене долинув мій власний запах. Я збагнула, що папірчик видерли з моєї книжки. Я забрала до нашого нового будиночка дещо зі своїх речей від Чарлі: нормальний одяг, всі материні листи, улюблені книжки. Зачитане зібрання творів Шекспіра в м’якій палітурці ще вчора зранку стояло на книжковій полиці в нашому будиночку…

— Аліса вирішила нас покинути, — прошепотів Карлайл.

— Що? — зойкнула Розалія.

Карлайл перевернув аркуш, щоб ми всі могли прочитати записку.

Не шукайте нас. Не можна гаяти часу. Пам’ятайте: Таня, Шуван, Амун, Алістер і всі кочівники, яких ви зможете знайти. Дорогою ми пошукаємо Пітера та Шарлотту. Нам дуже прикро, що доводиться полишати вас у такий спосіб, без слова прощання чи пояснення. Але це єдиний можливий вихід. Ми вас любимо.

Ми застигли, запала цілковита тиша — чути було тільки серцебиття вовків та їхнє дихання. Мабуть, і думки їхні теж голосно лунали, бо Едвард заворушився першим, заговоривши у відповідь на те, що прочитав у Семовій голові.

— Так, ситуація вельми небезпечна.

— Така небезпечна, що ти б покинув свою родину? — вголос запитав Сем осудливим тоном. Було очевидно, що він не читав Алісиної записки, перш ніж віддати її нам. Зараз він мав вельми засмучений вигляд — наче шкодував, що послухався Алісу.

Едвардове обличчя було напруженим — мабуть, Семові воно здавалося лютим або зверхнім, але я бачила у різких зморшках сліди болю.

— Ми не знаємо, що вона побачила, — мовив Едвард. — Аліса не тільки не безсердечна — вона й не боягузлива. Просто в неї більше інформації, ніж у нас.

— Але ми б ніколи… — почав був Сем.

— У нас не такі тісні родинні зв’язки, як у вас, — рявкнув Едвард. — Ми всі маємо свободу волі.

Семове підборіддя задерлося вгору, а очі зненацька зробилися цілковито чорними.

— Але вам слід зважити на застереження, — вів далі Едвард. — Вам не варто втручатися в цю справу. Ви можете уникнути того, що бачила Аліса.

Сем похмуро всміхнувся.

— Ми ніколи не тікаємо.

Позаду нього фиркнув Пол.

— Не слід через гордощі наражати свою родину на смерть, — тихо втрутився Карлайл.

Сем подивився на Карлайла, і вираз його обличчя пом’якшився:

— Як вірно зауважив Едвард, у нас немає такої свободи волі, я у вас. Ренесма зараз — такий самий член нашої родини, як і вашої. Джейкоб не може полишити її, а ми не можемо полишити його, — очі його метнулися до Алісиної записки, а вуста стиснулися в тоненьку ниточку.

— Ви її не знаєте, — сказав Едвард.

— А ви знаєте? — сухо запитав Сем.

Карлайл поклав Едварду руку на плече.

— Синку, в нас багато справ. Яким би не було Алісине рішення, ми пошиємося в дурні, якщо не послухаємося її поради. Вертаймося додому й берімося до роботи.

Едвард кивнув, але його обличчя й досі лишалося напруженим від болю. Позаду мене лунали тихі безслізні схлипування Есме.

Я не уявляла, як у цьому тілі можна заплакати; я могла хіба що безживно витріщатися. Ніяких почуттів. Усе здавалося нереальним, наче знову, по всіх цих місяцях, я марила. Мені снився кошмар.

— Дякую, Семе, — мовив Карлайл.

— Вибачте, — відповів Сем. — Ми не мали б дозволяти їй перетинати нашу територію.

— Ви правильно вчинили, — заперечив Карлайл. — Аліса вільна робити, як їй заманеться. Ми не можемо заперечити її свободу вибору.

Я завжди вважала Калленів одним цілим, нероздільною спілкою. Зненацька я пригадала, що так було не завжди. Карлайл перетворив Едварда, Есме, Розалію та Еммета; Едвард перетворив мене. Ми були фізично пов’язані через кров і отруту. Я ніколи не ставила під сумнів, що Аліса та Джаспер теж були частиною родини — наче прийомними дітьми. Насправді Аліса була-таки прийомною дитиною у родині Калленів. Вона з’явилася нізвідки, без минулого, привівши з собою Джаспера, і приєдналася до вже існуючої родини. І вона, і Джаспер пізнали інше буття — поза родиною Калленів. Чи насправді вона вирішила розпочати нове життя, потому як побачила, що життя Калленів завершується?

Отож, ми приречені, правда ж? Нема жодної надії. Ні промінчика, ні тіні, яка б переконала Алісу, що на нашому боці в неї є шанс.

Зненацька ясне ранішнє повітря поважчало, потемніло, наче його фізично затьмарив наш відчай.

— Я не здамся без бою, — тихо прогарчав Еммет собі під ніс. — Аліса сказала нам, як учинити.