Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Лісбет зібрали речі. Потім Мікаель зателефонував Діркові Фруде і повідомив, що їм з Лісбет доведеться на деякий час поїхати, але перед від’їздом він неодмінно хотів би побачитися з Хенріком.

Мікаелю хотілося знати, що Фруде розповів Хенрікові. Адвокат говорив таким змученим голосом, що Мікаель почав за нього хвилюватися. Поступово Фруде пояснив, що розповів тільки про загибель Мартіна в результаті аварії.

Поки Мікаель паркувався коло лікарні, знову прогуркотів грім і небо знову затягнули важкі дощові хмари. Він поквапливо перетнув стоянку в той момент, коли вже починав накрапувати дощ.

Хенрік Ванґер, одягнений у халат, сидів біля вікна своєї палати. Хвороба, безперечно, наклала свій відбиток на старого, але колір його обличчя значно покращав, і Хенрік явно став одужувати. Вони потисли один одному руки. Мікаель попросив доглядальницю залишити їх на кілька хвилин.

— Ти давненько не приходив, — сказав Хенрік.

Мікаель хитнув головою:

— І не випадково. Ваші родичі не хочуть, щоб я тут показувався, але сьогодні вони всі в Ізабелли.

— Бідолаха Мартін, — сказав Хенрік.

— Хенріку, ви доручили мені докопатися до правди про те, що сталося з Харієт. Ви не думали, що правда може завдати вам болю?

Старий подивився на нього, потім його очі розширилися:

— Мартін?

— Він — частина цієї історії.

Хенрік Ванґер заплющив очі.

— Зараз я хочу запитати вас про одну річ.

— Яку?

— Ви як і раніше хочете дізнатися, що сталося? Навіть якщо правда завдасть болю і виявиться страшнішою, ніж ви гадали?

Хенрік Ванґер подивився на Мікаеля довгим поглядом, потім кивнув:

— Так, хочу. У цьому полягала суть твого завдання.

— Добре. Думаю, я знаю, що сталося з Харієт. Проте мені бракує останнього шматочка мозаїки.

— Розкажи.

— Ні. Не сьогодні. Я хочу, щоб ви ще трохи відпочили. Лікар говорить, що криза минула і що вам стає краще.

— Не поводься зі мною, як з дитиною.

— Я ще не закінчив. Поки що в мене є тільки здогадка. Я їду, щоб спробувати знайти їй підтвердження. Коли я прийду наступного разу, я розкажу вам усю історію повністю. Мені може знадобитися якийсь час. Але ви маєте знати: я повернуся і ви обов’язково дізнаєтеся правду.

Поставивши мотоцикл з тіньового боку будинку, Лісбет накрила його брезентом, а сама всілася разом з Мікаелем в позичену ним машину.

Гроза повернулася з новою силою, і на південь від Евле на них ринула така злива, що Мікаель майже не розпізнавав дороги. Він вирішив не ризикувати і звернув до бензоколонки. Чекаючи, поки дощ трохи вщухне, вони випили кави і прибули до Стокгольма тільки на сьому годину вечора. Мікаель висадив Лісбет біля Центрального вокзалу, повідомивши їй код вхідних дверей свого будинку.

Коли він увійшов до квартири, вона здалася йому чужою.

Поки Лісбет їздила у справі до Чуми в район Сундбюберґ, Мікаель пройшовся по квартирі з пилососом і ганчіркою.

Лісбет з'явилася у Мікаеля ближче до півночі і протягом десяти хвилин оглядала його квартиру, заглядаючи у всі закутки. Досить довго вона стояла біля вікна і милувалася видом на Шлюз.

Потім Лісбет з Мікаелем роздяглися і декілька годин поспали в спальному відсіку, відокремленому шафами і книжковими полицями з магазину «ІКЕА».

Наступного дня, близько дванадцятої години, вони приземлилися в лондонському аеропорту Гатвік. Лондон зустрів їх дощем. Мікаель замовив номер у готелі «Джеймс» біля Гайд-парку — чудовому готелі в порівнянні з готелем «Бейсуотер», куди він зазвичай потрапляв під час своїх колишніх візитів до Лондона. Оплата здійснювалася з поточного витратного рахунку Дірка Фруде.

О п'ятій годині пополудні, коли вони стояли в барі, до них підійшов чоловік років тридцяти. Він був майже лисий, зі світлою бородою, у досить просторому як для нього піджаці, джинсах і мокасинах.

— Оса? — спитав він.

— Трійця? — поцікавилась вона.

Вони кивнули одне одному. Як звуть Мікаеля, лисий не питав.

Напарника Трійці відрекомендували як Боба Собаку. Він чекав їх за рогом у старому автофургоні «фольксваген». Вони залізли крізь розсувні дверцята і всілися на прикріплені до стінок відкидні сидіння. Поки Боб пробирався лондонськими вулицями, Оса з Трійцею вели ділову розмову.

— Чума сказав, що мова йде про crash-bang job.[60]

— Про прослуховування телефону і перевірку електронної пошти в одному комп’ютері. Все може вийти дуже швидко або забрати кілька днів, залежно від того, як дуже йому вдасться натиснути. — Лісбет показала великим пальцем на Мікаеля. — Справитеся?

— У собак є блохи? — одмовив замість відповіді Трійця.

Аніта Ванґер жила в маленькому таунхаусі в симпатичному передмісті Сент-Олбанс, приблизно за годину їзди на північ. З автофургона вони побачили, як близько сьомої години вечора вона прийшла додому й одімкнула замок. Вони дочекалися, поки вона прийме душ, попоїсть і сяде перед телевізором, після чого Мікаель подзвонив у двері.

Жінка, що відчинила йому, виявилася майже точною копією Сесілії Ванґер. На її обличчі застиг вираз ввічливого здивування.

— Доброго вечора, Аніто. Мене звуть Мікаель Блумквіст. Хенрік Ванґер просив мене переказати вам привіт. Гадаю, ви вже чули новини про Мартіна.

Здивування на її обличчі змінилося настороженістю. Почувши ім’я гостя, вона відразу зрозуміла, хто такий Мікаель Блумквіст. Аніта спілкувалася із Сесілією Ванґер, яка, певно, не приховувала свого роздратування щодо Мікаеля. Проте ім’я Хенріка Ванґера змусило її впустити гостя. Вона запросила Мікаеля до вітальні і запропонувала сісти. Він роззирнувся. Будинок Аніти Ванґер явно опоряджала людина зі смаком, не обмежена в грошах і з гарною роботою, але яка жила спокійним життям. Над каміном, переробленим у газовий обігрівач, Мікаель зауважив гравюру Андерса Цорна з автографом.

— Даруйте, що я потурбував вас так несподівано, але я опинився в Лондоні і намагався вдень вам додзвонитися.

— Ясно. У чому суть вашої справи? — З голосу відчувалося, що вона приготувалася до оборони.

— Ви збираєтеся їхати на похорон?

— Ні, ми з Мартіном не були близькі, та й зараз мені звідси не виїхати.

Мікаель хитнув головою. Аніта Ванґер намагалася по змозі триматися подалі від Хедестада протягом тридцяти років. З того часу, як її батько переселився назад у Хедебю, вона там практично не показувалася.

— Я хочу знати, що сталося з Харієт Ванґер. Настав час відкрити правду.

— З Харієт? Я не розумію, що ви маєте на увазі.

Мікаель усміхнувся її награному здивуванню.

— З усієї сім’ї ви були найближчою подругою Харієт. Саме вам вона розповідала про всі ті жахіття.

— Ви просто ненормальний, — сказала Аніта Ванґер.

— У цьому ви, можливо, маєте рацію, — незацікавленим голосом відповів Мікаель. — Аніто, ви були в кімнаті Харієт того дня. У мене є доказ, фотографія, на якій вас видно.