Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

просто здається, що дуже вже гарно виходить — кожній сволоті завжди є на кого все звалити.

— Добре. Вони несуть персональну відповідальність. Із цим ми розберемося потім. Суть в тому, що Готфрід помер, коли Мартінові було сімнадцять років, і керувати ним стало нікому. Він спробував наслідувати батька і почав у лютому шістдесят шостого року в Уппсалі.

Мікаель потягнувся до Лісбетової пачки по сигарету.

— Я навіть не збираюся вдумуватися в те, які потреби Готфрід намагався задовольняти і як він сам оцінював те, що робив. Там замішана якась біблійна тарабарщина, якимсь робом пов’язана з покаранням і очищенням, якій, напевно, зміг би дати раду психіатр. На деталі нам наплювати. Він був серійним убивцею.

Секунду подумавши, він провадив далі:

— Готфрід хотів убивати жінок і виправдував свої дії якимись псевдорелігійними міркуваннями. Але Мартін навіть не шукав собі виправдання. Він діяв організовано і вбивав систематично. До того ж він міг не шкодувати на своє хобі грошей і був кмітливіший за батька. Щоразу, коли Готфрід залишав після себе труп, це приводило до поліцейського розслідування і виникав ризик, що хтось нападе на його слід або хоча б зв’яже скоєні ним убивства між собою.

— Мартін Ванґер збудував свій будинок у сімдесятих роках, — задумливо сказала Лісбет.

— Здається, Хенрік згадував, що це було в сімдесят восьмому. Певно, Мартін замовив надійний погріб для зберігання важливих архівів або чогось подібного. Йому зробили кімнату без вікон, із звукоізоляцією і сталевими дверима.

— І він користувався нею протягом двадцяти п’яти років.

Вони ненадовго замовкли, і Мікаель задумався про те, які жахи, мабуть, відбувалися на острові, в атмосфері загального благополуччя, протягом чверті століття. Лісбет роздумувати про це не треба було — вона бачила зібрання відеофільмів. Вона зауважила, як Мікаель мимохіть торкнувся шиї.

— Готфрід ненавидів жінок і вчив сина ненавидіти жінок, тим часом ґвалтуючи його. Але був ще і якийсь підтекст… Думаю, Готфрід мріяв про те, щоб діти поділяли його, м’яко кажучи, збочене уявлення про світ. Коли я запитав про Харієт, про його власну сестру, Мартін сказав: «Ми намагалися розмовляти з нею. Але вона виявилася звичайною… лярвою. Вона збиралася розповісти Хенрікові».

Лісбет хитнула головою:

— Я чула його слова. Приблизно в цей час я саме спустилася в погріб. І отже, ми знаємо, про що мала бути її таємна розмова з Хенріком.

Мікаель наморщив лоба.

— Не зовсім. — Він трохи помовчав. — Подумай про хронологію. Ми не знаємо, коли Готфрід уперше зґвалтував сина, але він узяв Мартіна з собою, коли вбивав Леа Персон в Уддеваллі в шістдесят другому році. Потонув він у шістдесят п’ятому. До цього вони з Мартіном намагалися розмовляти з Харієт. Що це нам підказує?

— Готфрід брався не тільки за Мартіна. Він брався і за Харієт.

Мікаель кивнув головою:

— Готфрід був учителем. Мартін — учнем. Харієт була їхньою… чим же, іграшкою?

— Готфрід учив Мартіна трахати сестру. — Лісбет показала на поляроїдні знімки. — З оцих фото важко визначити її ставлення, позаяк не видно обличчя, але вона намагається затулитися від камери.

— Припустімо, що все почалося, коли їй було чотирнадцять, у шістдесят четвертому році. Вона учинила опір — «не змирилася зі своїм обов’язком», як висловився Мартін. Ось про це вона й погрожувала розповісти. Мартіну ж свого часу вочевидь заперечити було нічого, і він підкорився батькові. Вони з Готфрідом уклали свого роду… пакт і намагалися долучити до нього Харієт.

Лісбет хитнула головою:

— У твоїх замітках записано, що Хенрік дозволив Харієт переїхати до нього взимку шістдесят четвертого року.

— Хенрік бачив, що в її сім'ї щось не так. Він вважав, що причиною всього сварки і з’ясування стосунків між Готфрідом та Ізабеллою, і взяв її до себе, щоб вона могла спокійно зосередитись на навчанні.

— Це розладнало плани Готфріда і Мартіна. Вони більше не могли так легко добиратися до неї і контролювати її життя. Але періодично… де ж коїлося насильство?

— Очевидно, в будиночку Готфріда. Я майже певна, що ці знімки зроблені там, — це легко перевірити. Будиночок розташований ідеально — ізольовано і далеко від селища. Потім Готфрід востаннє напився і тихо потонув.

Лісбет задумливо хитнула головою:

— Батько Харієт займався або намагався займатися з нею сексом, але, швидше за все, не посвячував її у вбивства.

Мікаель визнав це вразливим місцем у їхніх міркуваннях. Харієт записала імена Готфрідових жертв і поєднала їх з біблійними цитатами, проте цікавість до вивчення Біблії виникла в неї тільки в останній рік, коли Готфрід був уже мертвий. Мікаель трохи подумав і спробував знайти логічне пояснення.

— Харієт у якийсь момент виявила, що Готфрід не тільки вдавався до інцесту, але був ще й божевільним серійним убивцею, — сказав він.

— Нам невідомо, коли вона дізналася про вбивства. Можливо, безпосередньо перед тим, як Готфрід потонув. А може, вже після цього, якщо він вів щоденник або зберігав газетні статті про вбивства. Щось навело її на слід.

— Але вона погрожувала розповісти Хенрікові не про це, — докинув Мікаель.

— А про Мартіна, — сказала Лісбет. — Її батько вмер, але Мартін чіплявся до неї й далі.

— Саме так, — хитнув головою Мікаель.

— Проте їй було потрібно рік, щоб зважитися.

— Що б ти зробила, якби раптом довідалася, що твій батько — серійний убивця, який трахає твого ж брата?

— Убила б цього диявола, — сказала Лісбет таким розсудливим тоном, що Мікаель подумав, що вона жартує.

Йому раптом згадалось її обличчя, коли вона напала на Мартіна Ванґера, і він сумно посміхнувся.

— Добре, але Харієт була не такою, як ти. Готфрід помер у шістдесят п’ятому році, перш ніж вона встигла що-небудь зробити. Це теж логічно. Після смерті Готфріда Ізабелла відрядила Мартіна до Уппсали. Він, мабуть, приїздив додому на Різдво і на які-небудь канікули, але протягом наступного року зустрічався з Харієт не надто часто. Вони виявилися на великій відстані одне від одного.

— І вона почала вивчати Біблію.

— І зовсім не обов’язково з релігійних міркувань, якщо виходити з того, що нам тепер відомо. Можливо, вона просто хотіла зрозуміти те, чим займався її батько. Вона роздумувала аж до карнавальної ходи шістдесят шостого року. Там вона раптом побачила брата і зрозуміла, що він повернувся. Ми не знаємо, чи відбулася у них розмова і чи сказав Мартін їй що-небудь. Але хоч би що там сталося, у Харієт виникло бажання негайно піти додому, щоб поговорити з Хенріком.

— А потім вона зникла.

Коли вони простежили всю вервечку подій, стало неважко зрозуміти, як мав виглядати залишок мозаїки.

Мікаель і