Елізабет Костова - Історик

— Могила Влада?

— Так, якщо вірити легенді. Ми з колегами кілька років тому проводили тут розкопки й знайшли порожню яму, у якій було лише кілька кісток тварин.

У мене перехопило подих.

— То його там не було?

— Не було, і це точно, — зуби Георгеску сяяли, як мідь і золото навколо нас. — У літописах говориться, що він був похований тут, навпроти вівтаря, і що нова церква була побудована на тому самому місці, де стояла стара, тому його могилу не чіпали. Можете собі уявити, як ми були розчаровані?

Розчаровані? Для мене новина про порожню яму була не розчаруванням, а швидше жахом.

— Хоч там як, ми вирішили ще трохи покопатися тут, — він пішов назад через неф до місця біля входу й підняв ще один килим. — Отут ми знайшли другий камінь, такий самий, як і перший. — Я подивився на нього. Цей камінь справді був такого самого розміру й форми, як і перший, і також без малюнка. — Цей камінь ми теж підняли, — пояснив Георгеску, погладжуючи плиту.

— Ви знайшли?..

— О, дуже гарний кістяк, — сказав він задоволеним тоном. — Він був у труні, на якій усе ще був саван — дивовижно, що він зберігся після стількох століть. Це колись був королівський саван, пурпуровий із золотою вишивкою. Та й кістяк у доброму стані. На ньому теж був гарний одяг, пурпурова парча, темно-червоні рукави. Найцікавішою знахідкою був маленький перстень, пришитий до одного з рукавів. Він був досить простим, але один мій колега стверджує, що це частина великого орнаменту, що є символом Ордену Дракона.

Зізнаюся, що після цих слів моє серце завмерло на секунду чи дві.

— Символ?

— Так. Дракон із довгими кігтями й закрученим хвостом. Ті, хто входили до цього Ордену, завжди носили цей символ за всіх часів, зазвичай це була брошка або застібка на мантії. Наш друг Влад напевне був посвячений, коли досяг зрілості, як і його батько. — Георгеску посміхнувся мені. — Але в мене таке відчуття, що ви про це знали, професоре.

Я боровся з почуттями жалю й полегшення.

— Отже, це була його могила, а легенди просто вказували не на те місце.

— Я так не думаю, — археолог накрив камінь килимом. — Не всі мої колеги погодяться зі мною, але, на мою думку, докази говорять про інше.

Я не зміг приховати своїх почуттів і здивовано подивився на нього:

— Але як же все це королівське вбрання й маленький перстень?

Георгеску похитав головою.

— Цей хлопець, швидше за все, теж був членом Ордену, знатною особою, можливо, його спеціально вбрали в кращий одяг Дракули. А може, його навіть убили, щоб було тіло, яке можна покласти в могилу, але хто може знати точно, коли це було.

— Ви перезаховали кістяк? — мені довелося запитати це, адже камінь так близько лежав біля наших ніг.

— О ні, ми запакували його й відправили в історичний музей до Бухареста, але ви не зможете побачити його — вони поклали його в сховище, а звідти він зник два роки тому, з усім своїм гарним одягом. Це ганьба!

Здавалося, Георгеску не дуже шкодував про це, ніби кістяк був цікавим, але не важливим, якщо порівнювати із справжньою цінністю.

— Але я не розумію, — сказав я, дивлячись на нього. — За наявності таких доказів чому ви вважаєте, що це був не Влад Дракула?

— Усе дуже просто, — весело відповів Георгеску. — У цього хлопця була голова на місці, а Дракулі турки стяли голову й відвезли до Стамбула як трофей. Усі джерела тут збігаються. Я тепер копаю на території колишньої в’язниці, шукаю ще одну могилу. Гадаю, тіло перенесли з місця поховання перед вівтарем, щоб обдурити грабіжників могил або для того, щоб захистити його від турецьких загарбників. Він десь на цьому острові, старий садист.

Я млів від безлічі питань, які хотів поставити Георгеску, але він підвівся й потягнувся.

— Ви не хочете піти в ресторан повечеряти? Я такий голодний, що ладен поглинути цілу вівцю. Чи хочете послухати початок служби? Де ви зупинилися?

Я зізнався, що сам ще не знаю і мені треба знайти кімнату ще й для свого водія.

— Я багато про що хотів би поговорити з вами, — додав я.

— А я з вами, — погодився він. — Ми можемо зробити це після вечері.

Мені треба було забрати водія, тому ми пішли назад до руїн в’язниці. В археолога був невеликий човен за церквою, тож він запропонував відвезти нас на берег і поговорити з господарем готелю щодо кімнат для нас. Георгеску забрав свої інструменти й відпустив помічників, ми повернулися до церкви саме тоді, коли настоятель і троє ченців у однакових чорних одіяннях входили в церкву з боку святилища. Двоє ченців були літніми, а один досить міцний, із темною бородою й прямою спиною. Вони повільно обійшли навколо вівтаря, очолював хід настоятель із хрестом і державою в руках. На його похилих плечах лежала пурпурово-золота мантія, що світилася від полум’я свічок.

Вони схилилися перед вівтарем, потім ченці лягли долілиць на кам’яну підлогу, просто на порожню могилу, як помітив я. На якусь мить мені здалося, що вони кланялися не вівтарю, а могилі Проколюючого — від цієї думки мені стало моторошно.

Раптом я почув дивний звук: здавалося, він виходить від самої церкви, сходить зі стін і бані, як туман. Ченці співали. Настоятель пройшов у маленькі двері за вівтарем, — я намагався не вигинати шию, щоб не зазирати у внутрішнє святилище, — він виніс звідти книгу з емалевою обкладинкою й почав у повітрі перехрещувати її, потім поклав її на вівтар. Один чернець передав йому кадило на довгому ланцюжку, настоятель змахнув ним над книгою, наповнюючи повітря навколо неї ароматним димом. Над нами, за і під нами наростала сакральна музика, вона гула й злітала догори. Мурашки побігли в мене по шкірі, тому що тієї миті я зрозумів, що серце Візантії тепер не у Стамбулі — заразу був дуже близький до нього. Ритуал і супровідна старовинна музика, напевно, не дуже змінилися з тих часів, коли її виконували для імператорів Константинополя.

— Служба дуже довго триває, — прошепотів мені Георгеску. — Вони не будуть заперечувати, якщо ми підемо. — Він дістав свічку з кишені, запалив її від недопалка на підставці біля виходу й устромив внизу в пісок.

У ресторані на березі, неохайному невеликому закладі, ми добре підкріпилися рагу, яке нам подала скромна дівчина в селянському вбранні. Потім нам принесли цілу курку й пляшку міцного червоного вина, яке Георгеску щедро налив у склянки.