Кетрін Стокетт - Прислуга

Він усміхається та регоче. Показує на ліжечко. Я підходжу, обмацую ковдру — й чого там тільки немає: бігуді, мірна ложечка, серветка для вечері. Господи, нам треба щось із цим робити. Але не зараз. Мені потрібно піти до міс Гіллі.

Я прив’язую Малюка у візку та кочу його вулицею до будинку міс Гіллі. Спекотно, сонячно й тихо. Ми піднімаємося доріжкою, і Ернестіна відчиняє двері. З її лівого рукава виглядає кістлява маленька коричнева культя. Я небагато про неї знаю, лишень те, що любить побазікати. Вона ходить до методистської церкви.

— Привіт, Ейбілін, — вітається вона.

— Привіт, Ернестіно, ти, мабуть, бачила, що я йду.

Вона киває та дивиться на Малюка. Він витріщається на культю, ніби боїться, що та вхопить його.

— Я вийшла, поки її немає, — шепоче Ернестіна, а тоді додає: — думаю, ти чула.

— Чула що?

Ернестіна озирається й нахиляється.

— Біла леді Флори Лу, міс Гестер? Вона влаштувала скандал Флорі Лу цього ранку.

— Вона звільнила її?

У Флори Лу були для оповіді погані історії. Вона сердита. Міс Гестер, яку всі вважають дуже милою, дала Флорі спеціальний «засіб для рук», щоб використовувати щоранку. Виявилося, що це був звичайний відбілювач. Флора показувала мені шрам від опіку.

Ернестіна хитає головою.

— Міс Гестер видерла книжку та почала репетувати: «Це я? Це ти про мене пишеш?» А Флора Лу: «Ні, мем. Я не писала жодних книжок. Я навіть п’ятий клас не закінчила». Але міс Гестер продовжувала репетувати: «Я не знала, що відбілювач «Хлорокс» спалив шкіру, не знала, що мінімальна платня була долар два­дцять п’ять. Якби Гіллі не говорила всім, що це не Джексон, я би звільнила тебе так швидко, щоб тобі аж голова закрутилася б». Тоді Флора Лу запитала: «Ви маєте на увазі, що мене не звільнено?» А міс Гестер заверещала: «Звільнено? Я не можу тебе звільнити, інакше люди дізнаються, що я розділ десять. Ти застрягла працювати тут решту свого життя». А потім міс Гестер поклала голову на стіл і звеліла Флорі Лу закінчити із посудом.

— Господи, — мовлю я, відчуваючи запаморочення. — Я сподіваюся… що все буде гаразд.

У будинку міс Гіллі вигукує ім’я Ернестіни.

— Я б на це не сподівалася, — шепоче Ернестіна.

Я подаю Ернестіні важку тканину зі сріблом. Вона простягає здорову руку, щоб узяти її, і, гадаю, за звичкою, її культя простягається теж.

Тієї ночі була жахлива гроза. Гримить грім, і я аж упріла за кухонним столом. Тремчу, намагаючись записати свої молитви. Флорі Лу пощастило, але що станеться далі? Просто забагато невідомості та хвилювання…

Стук, стук, стук. Хтось стукає у мої вхідні двері.

Хто там? Я випростуюсь. Годинник над плитою показує вісім тридцять п’ять вечора. На вулиці періщить дощ. Той, хто добре мене знає, скористався би задніми дверима.

Я навшпиньки йду до входу. Знову стук, майже вистрибую з туфель.

— Хто… хто там? — запитую. Перевіряю, чи замкнено.

— Це я.

— Господи. — Я видихаю та відчиняю вхідні двері. Там тремтить мокра міс Скітер. У неї під плащем червона сумка.

— Господи помилуй…

— Я не змогла дійти до задніх дверей. На подвір’ї так багато болота, що я не могла пройти.

Вона боса, у руках тримає свої заляпані болотом мешти. Я швидко зачиняю за нею двері.

— Вас ніхто не помітив, так?

— Там нічого не розгледиш. Я би набрала, але телефон не працює через грозу.

Я знаю, щось мало трапитись, але така рада побачити її облич­чя до від’їзду до Нью-Йорка. Ми не бачились сам-на-сам упродовж шести місяців. Я міцно її обіймаю.

— Господи, покажіть мені своє волосся.

Міс Скітер скидає капюшон і розтрушує по плечах довге ­волосся.

— Воно гарне, — кажу, і маю це на увазі.

Вона зніяковіло усміхається і ставить сумку на підлогу.

— Мама ненавидить його.

Я сміюся, потім глибоко вдихаю, намагаючись приготува­тися до будь-якої поганої новини, яку вона мені повідомить.

— Крамниці замовляють більше книжок, Ейбілін. Сьогодні вдень телефонувала місіс Стейн, — вона бере мене за руку. — Вони мають намір видрукувати ще один тираж. Ще п’ять тисяч примірників.

Я просто дивлюся на неї.

— Я не… я навіть не припускала, що вони можуть це зробити, — промовляю я та затуляю рота. Наша книжка знайде місце у п’яти тисячах будинків, на їхніх поличках, поряд із їхніми нічними столиками, позад їхніх унітазів.

— Надійде більше грошей. Принаймні, по сотні доларів кожній із вас. І хто знає. Можливо, буде й більше.

Я кладу руку на серце. Ще не витратила й цента з перших шістдесяти одного долара, а тепер вона мені обіцяє, що буде більше?

— І ще дещо. — Міс Скітер дивиться униз на свою сумку. — Я ходила в газету у п’ятницю та покинула роботу міс Мирни. — Вона глибоко вдихає. — І запропонувала містерові Ґолдену, щоби наступною міс Мирною стали ви.

— Я?

— Я зізналася, що ви допомагали мені з відповідями протягом тривалого часу. Він сказав, що подумає про це, а сьогодні зателефонував і погодився, якщо ви нікому не відкриєтесь і писатимете відповіді так, як це робила міс Мирна.

Вона вийняла із сумки свій записник, обгорнутий синьою тканиною, та простягнула його мені.

— Говорив, що платитиме вам так само, як і мені, десять доларів на тиждень.

Мені? Працювати на газету білих? Сідаю на диван, розгортаю записник, бачу всі листи та статті з минулих разів. Міс Скітер присідає поряд.

— Дякую, міс Скітер. За це, за все.

Вона всміхається й глибоко вдихає, ніби намагається відігнати сльози.

— Не можу повірити, що завтра ви станете жителькою Нью-Йорка, — говорю.

— Насправді я спочатку їду до Чикаго. Лише на один день. Я хочу побачити Константін, її могилу.

Я киваю.

— Я рада.

— Мама показувала мені некролог. Вона якраз за містом. А потім, наступного ранку, я вирушу до Нью-Йорка.

— Перекажіть Константін вітання від Ейбілін.

Вона сміється.

— Я так нервую. Я ніколи не була в Чикаго чи Нью-Йорку. Я ніколи раніше не була навіть у літаку.

Ми секунду сидимо, слухаючи грозу. Згадую той перший раз, коли міс Скітер прийшла до мого будинку; як нам було незручно. Тепер я почуваюся так, наче ми сім’я.

— Ви боїтеся, Ейбілін? — запитує вона. — Того, що може трапитись?

Відвертаюся так, щоб заховати очі.

— Я в нормі.

— Інколи я сумніваюсь, чи це вартувало того. Якщо щось станеться з вами… як я із цим житиму, знаючи, що це через мене?

Вона затуляє очі руками, ніби не хоче бачити, що трапиться.

Іду до спальні й приношу пакунок від преподобного Джонсона. Вона знімає папір і пильно дивиться на книжку, в якій записано всі імена.

— Я хотіла надіслати її до Нью-Йорка, але, думаю, вона потрібна вам зараз.

— Я не… розумію, — мовить вона. — Це мені?

— Так, мем. — Тоді переказую