Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

марно витрачений час, про те, що ми ані на крок не наблизилися до мети й досі не змінили світ. 

І тоді, можливо, ми скажемо, що наша мета на сьогодні виконана, що час був витрачений не марно, раз ми були щасливими, і вночі, перед тим, як попливти у спокійний сон, ми вимовимо самі до себе: «Capre diem». 

Я знаю, про що кажу. Адже одним із тих божевільних, яких ставить у приклад мій опонент, був я сам. 

З юності я вірив, що знайшов своє призначення і з його допомогою зміню світ. Я ретельно планував своє майбутнє й тільки зрідка дозволяв собі відволіктися на те, що здавалося мені марним витрачанням часу. Але роки йшли, я розгубив друзів юності, не створив сім’ї, а професія моя на практиці виявилася зовсім не такою, якою має бути в ідеальному світі. І коли два роки тому лікар повідомив мені про смертельну хворобу, я зрозумів, що насправді моє життя минуло марно. Скінчилося все тим, що я одного разу опинився біля дзеркала з пістолетом у руці і зняв його із запобіжника. 

Але потім сталося те, що спланувати було неможливо. З’явився джин і відправив мене на прогулянку в чужі життя. 

Кожен із цих трьох не запланованих мною днів виявився ціннішим, ніж усі ретельно розплановані роки. І зараз мені не треба оглядатися далеко, відповідаючи на запитання, чи вдалося мені зробити світ трішечки кращим. Відповідь не десь там — у житті, побудованому на цінностях джина, вона — у цих трьох днях. 

Відповідач не виконав своєї частини договору, відмовивши мені в праві на час, бо вирішив, що саме він знає, як треба розпоряджатися часом. Моя історія доводить: він знає не більше, ніж решта. От чому я маю право розірвати контракт. 

Та сьогодні у ваших руках не просто доля одного контракту. Ви виносите не ухвалу суду, ви проголошуєте маніфест. 

І тут такий казус. Я — адвокат, моє призначення — захищати людей. Усі роки, які я віддав професії, вели мене до цього засідання. 

Якщо правда — за моїм опонентом, і призначення існує, значить мені призначено перемогти в найголовнішому судовому засіданні мого життя. Тому контракт має бути розірваний. 

Якщо ж правда не на боці мого опонента, і призначення — це дурниця, значить він знає про час не більше за мене, а відтак — не мав права забирати в мене п’ять хвилин. Тому контракт має бути розірваний. 

 

Усе це — три дні в чужих тілах і засідання головного суду в моєму житті — я згадав, знову опинившись із Саатчі в безконечному коридорі, в який він мене витягнув просто з лікарняного ліфта. 

Згадав я й те, як суддя, відправивши присяжних радитися, попередив, що мені доведеться повернутися на оголошення рішення. Коли ми вийшли з судової зали, Саатчі, перш ніж повернути мене в мій світ, заявив: якщо вже я не вдоволений тим, як він виконує договір, то він не поверне мені спогадів про останні три дні. 

— Поки контракт діє, моя воля — зберігати тобі пам’ять про час, проведений у чужому тілі, чи ні, — голос джина був твердим як ніколи. — Ти хотів знову стати самим собою — то будь ласка. Але без знань, отриманих завдяки мені. 

— Ти хочеш, аби я, прокинувшись, не згадав нічого про закладену вибухівку? — Мені стало нестерпно сумно. — Як же ти ненавидиш людство. 

— Ідіот, — Саатчі зі злістю сплюнув під ноги, і його слина з шипінням випарувалася, — я лише хочу зберегти тобі життя. 

Я не встиг спитати більше нічого — а запитувати ж було про що, — як він клацнув пальцями. 

Тепер, коли моя пам’ять повернулася, я не міг не визнати: так, Саатчі справді зберіг мені життя. 

— Подумати лишень, я ж сьогодні був на стадіоні, за кілька кроків від вибухового пристрою, і навіть бачив зроблений — мною ж — розріз у жовтій плівці, що обтягує сцену! 

Без жодної привітності на обличчі Саатчі підняв капелюха, вітаючи мою повернуту пам’ять, і закрокував коридором. 

— Ну що скажеш? — я ледве встигав за ним. 

— Про що? — Саатчі не обертався й не стишував ходу. 

— Про сьогоднішній день. Я прожив його не пам’ятаючи нічого з того, що відбулося після знайомства з тобою. Чи були ці години витрачені марно? 

Саатчі різко загальмував і штовхнув якісь двері, як дві краплі води схожі на всі інші. 

— Суд не повинен чекати, — заявив він. 

Вони сиділи на тих самих місцях: пані запускала шпильки в косу, підліток нетерпляче постукував руків’ям ножа по лобі, пещений панок марно намагався застебнути ґудзика на животі, дівчина силкувалася загнати промінь світла в діамант персня, що з’явився в неї, старий хрускотів суглобами пальців, широкоплечий парубок спав, а бабуся інспектувала вміст своєї торбинки, не висипаючи його на стіл. Наче з часу першого засідання вони нікуди й не виходили. 

Побачивши нас, пещений панок привітно нам помахав, а малий перестав випробовувати ножем міцність свого лоба і штовхнув сусіда. Розпорядники обмінялися знаками. Один із них рушив до бокової кімнати. Саатчі сів за стіл відповідача. Мені не вистачило витримки, тож я лишився стояти. 

Суддя з’явився з бокових дверей, але до свого крісла йшов цілу вічність. Зрештою, він таки сів, дозволивши опуститися на місце всім присутнім, і взявся за папери на столі, наче згадував, яку справу веде. 

— Присяжні ухвалили рішення? 

Я угадував, хто ж виявиться головою журі. Відповідь не здивувала. Пані, яка встигла до приходу судді повернути на місце всі свої шпильки, розправила пружки плаття й поважно кивнула. 

— Так, ваша честь. 

Вона передала розпоряднику аркуш із рішенням, той відніс його судді. Суддя байдуже пробіг очима папір і повернув. 

— Оголосіть. 

Ми з Саатчі встали з місць. Джин дивився не на присяжну, а на прибитий над суддею щит. Кілька годин тому в цьому залі він опонував мені, претендуючи на мій час і мою душу, але зараз я не відчував у ньому супротивника. Будь він людиною, ми могли би подружитися, подумав я. Вибирались би до Дніпра теплими вечорами або займали б столик серед заплутаних вуличок Подолу, пили б каву або нефільтроване пиво, сперечалися б про час і призначення. 

— У справі про розірвання контракту між людиною і джином суд присяжних чотирма голосами проти трьох постановив, — пані зробила