Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

від порушення відчуття рівноваги і був надто приголомшений видовищем, яке мені відкрилося, щоб висувати бодай якісь припущення стосовно характеру цих відмінностей. 

Вдивляючись у те місто з ярусами фортечних мурів, які тіснилися один над одним, і силою-силенною шпилів, котрі поривалися у височінь, я відчув, як мене обплітають невидимі нитки потаємної принадності, та був охоплений нагальним прагненням пізнати таємниці, сховані за масивними стінами і незчисленними будівлями. А вже за мить, немовби скоряючись якійсь суперечливій спонуці, природа та походження якої були для мене геть незбагненні, мій погляд притягнуло до далекого небокраю над протилежним боком рівнини. 

Певно, са́ме через те, що з оповіді мого друга у мене сформувалася така ясна і чітка картина цього світу, я так здивувався і навіть трохи стривожився, ніби виявивши якусь хибу чи невідповідність у тій картині, коли ген удалині побачив сяйливі вежі того, що видавалося іншим містом — містом, про яке Енґарт нічого не написав. Ті вежі здіймалися зімкненими лавами, простягаючись на багато миль, утворюючи дивовижну, схожу на склепіння структуру, і їхні обриси чітко виділялися на тлі чорнуватого громаддя хмаровища, яке здіймалося позад них і розгортало свої похмурі тенета й лиховісні виткі паростки осяйним бурштиновим небом. 

Здавалося, що ті далекі блискучі шпилі випромінюють невловний неспокій та відразу, достоту як шпилі поближнього міста випромінювали принадність. Я бачив, як вони тремтять і пульсують зловісним світлом, немовби живі й рухомі істоти, та припустив, що це лише оманливе видиво, спричинене заломленням променів у тутешній атмосфері. А тоді на якусь мить уся величезна маса того чорного хмаровища за вежами зажевріла тьмяним, гнівним багрянцем, і навіть його тенета та паростки, що наче мацаки нишпорили небесами, перетворилися на розжарені нитки полум’я. 

Багряна заграва згасла, а хмара стала неповороткою та незграбною, як і раніше, але від багатьох веж, розташованих у передніх рядах, зметнулися промені червоного й фіолетового полум’я та, ніби пожбурені списи, поцілили у груди рівнини, що розкинулася під ними, затрималися на ній щонайменше на хвилину, неквапно рухаючись її обширами, а тоді пощезли. І зараз у проміжках між вежами я розгледів безліч сяйливих частинок, які перебували в невпинному русі, немов армії войовничих атомів, і запитав себе, чи не могли вони бути живими істотами. Якби ця думка не видавалася такою фантастичною, я навіть тоді міг би заприсягтися, що далеке місто вже змінило своє розташування та наближалося рівниною до іншого міста. 

    V. Cягниста хода загибелі 

 

Якщо не рахувати блискавиці, що нею осяялося хмаровище, вивергнутих із веж полум’яних променів і мерехтіння, яке я приписав феноменові заломлення світла, увесь краєвид переді мною та навколо мене був неприродно нерухомий. На дивовижному бурштиновому повітрі, на травах, забарвлених у відтінки тирського пурпуру303, і на рясному, пишному листі незнаних дерев лежав той мертвий супокій, що передує страхітливому струсу буревію чи сейсмічного катаклізму. Похмуро нависле небо наскрізь просякло передчуттям космічної загрози та обважніло невиразним стихійним відчаєм. 

Стривожений цією лиховісною атмосферою, я озирнувся на ті дві колони, які, за словами Енґарта, були брамою, крізь яку можна повернутися до світу людей. На якусь мить я відчув спокусу повернутися назад, а тоді знову розвернувся в бік поближнього міста, і згадані мною відчуття зникли, потонувши у всеохопній хвилі святобливого захвату й цікавості. Перед маєстатичністю тих могутніх споруд я відчув трепет глибокого, неземного піднесення, а від самого вигляду ліній їхньої будови і гармоній врочистої архітектурної музики мною опанували незборимі чари. Я забув про нещодавній потяг повернутися до Кратер-Ріджу та рушив схилом униз, до міста. 

Невдовзі верховіття пурпурово-жовтого лісу здійнялися наді мною, неначе склепіння високих нав, збудованих титанами, їхнє листя вигадливими арабесками обрамлювало розкішні небеса. За гіллям мені раз у раз випадало бачити мигцем величні фортечні мури міста, до якого я прямував; але, коли я озирнувсь у напрямку іншого міста, яке ще допіру видніло на небокраї, то виявив, що вежі, які метали блискавиці, зникли з поля зору. 

А потім я побачив, що громаддя похмурого хмаровища поступово здіймалося дедалі вище в небеса, а тоді знову спалахнуло темною, зловорожою червінню, немов якоюсь неземною формою блискавки; і хоч я не міг нічого чути омертвілими вухами, але сама земля під моїми ногами задвигтіла від розкотистих вібрацій, неначе від ударів грому. Ті вібрації мали якусь украй химерну властивість: здавалося, немовби вони шматують мої нерви та змушують зуби цокотіти від пульсаційного, пронизливого дисонансу, болісного, неначе бите скло, що вп’ялося під шкіру, чи тортури на дибі. 

Як і Енґарт до мене, я вийшов на вимощений блоками циклопічний шлях. Йдучи ним у безгомінні, що запало після непочутих розкатів грому, я відчув іншу, витонченішу вібрацію і здогадався, що то було бриніння Співочого Полум’я в храмі у самому серці міста. Здавалося, немовби те бриніння втішало, підносило й наснажувало мене йти вперед і, ніжно голублячи, стирало той щем, який ще й досі відчувався у нервах після болючих пульсацій грому. 

На тому шляху ніхто мені не зустрівся, мене не проминув жоден з трансвимірних пілігримів, які свого часу обганяли Енґарта дорогою до міста. А коли понад найвищими деревами переді мною нарешті забовваніли нагромадження фортечних мурів і я вийшов з лісу та опинився в їхній тіні, то побачив, що міська брама зачинена, і не залишилося жодної шпарини, крізь яку навіть такий пігмей, як я, міг би потрапити досередини. 

Відчуваючи глибоку та надзвичайну бентегу, подібну до тієї, що охоплює сновидця уві сні, де все пішло не так, як він очікував, я втупився в непохитну, безжальну чорноту тієї брами, яка, схоже, була зроблена з одного велетенського листа тьмяного матового металу. А тоді я підвів очі вгору, на прямовисні стіни, які здіймалися наді мною, немов гірське бескеття, й побачив, що, наскільки сягав мій зір, на мурах нікого не було. Невже тутешні мешканці, вартові Полум’я, покинули своє місто? Невже воно більше не було відкрите для пілігримів, які прибували з чужинських земель, аби поклонитися Полум’ю та принести себе в жертву? 

Згаявши чимало хвилин в якомусь заціпенінні, я з нехіттю розвернувся, щоб повернутися назад тим самим шляхом, яким прийшов. За час моєї подорожі чорна хмара насунулася уже зовсім близько і зараз, розпростерши два зловісні, схожі на крила утворення, заступала пів неба. То було лиховісне та жаске видовище; і хмаровище знов осяялося загрозливим, гнівним полум’яним сполохом, за яким розлігся такий вибух, що його хвилі вдаряли в мої глухі вуха, неначе відгомони руйнівної сили, і, здавалося, шматували найглибші фібри мого тіла. 

Я вагався, побоюючись, що гроза заскочить мене, перш ніж я зможу дістатися міжвимірного порталу, адже розумів, що буду беззахисним перед непередбачуваною розбурханою стихією несамовитої сили. А тоді у повітрі перед навислою хмарою, що невпинно здіймалася все вище, я помітив двох летючих створінь, яких можу порівняти хіба що з гігантськими нетлями. Розпластавши яскраві, сяйливі крила, вони ширяли просто перед ебеново-чорним хмаровищем, яке сунуло вперед, віщуючи грозу, і наближалися до мене так швидко, що розбилися б стрімголов об зачинену браму, якби раптово й навдивовижу легко не зупинили свого лету. 

Заледве тріпнувши крилами, вони знизилися та опустилися на землю коло мене, тримаючись на предивних тендітних ніжках, від яких при колінних суглобах відгалужувалися рухомі антени та колихкі мацаки. Їхні крила були розкішно строкатим мереживом цяток перлового та маренового304, опалового