Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

Так зруйновані були гайдамаками Гранів, Дашів, Тульчин, Гейсен, Мона-стирище і безліч інших міст.

З цілої Київщини, значної частини Поділля та Волині скинена була вже польська неволя.

Здавалось тоді, що незабаром вже ясне сонце волі та щастя засяє нарешті над усією Україною.

Та не судилося.

Уся справа народного визволення з польсько-шляхетської неволі, що була найулюбленішою мрією українського народу, для осягнення якої він пролив стільки крові і яка, здавалось, ось-ось незабаром вже здійсниться, була враз зруйнована підступно з такого боку, з якого найменше сподівалися самі гайдамаки.

Знесилений боротьбою з повстанцями польський уряд звернувся був до цариці Катерини з проханням допомогти осилити йому український нарід, щоб знов запровадити кріпацтво на Вкраїні. Та охоче згодилась і послала генерала Кречетникова з військом на Правобережжя. Наблизившись до Умані, Кречетников зупинився недалеко від гайдамацького табору, братався увесь час з гайдамаками, прикидався спочатку прихильником українського народу, поки не заманив був хитрощами до себе проводирів народних: Гонту, Залізняка та іншу козачу старшину, зробив бенкет на їх честь і під час бенкету заарештував їх. Потім він напав несподівано на головний табір гайдамацький та й узяв його. Після цього, стративши своїх проводирів, селянське повстання швидко було задавлене московським військом.

Таким чином московський уряд, не маючи ні приводу, ні права, скривдив наш нарід і таким чином підтримав польське панування.

Швидко після цього Правобережжя було прилучене до Москви.

Знесилений віковою боротьбою, наш нарід не міг вже більш дати одсічі заборчій політиці своїх ворогів. Опинившись знов після такої важкої боротьби у тяжкій неволі, наш нарід вилив усю біль розбитої, зневіреної в правду душі у сумних, повних розпуки словах пісні:

Нема на світі правди,

Правди не зіськати...

Так скінчилась Коліївщина. Тепер началась люта розправа над повстанцями.

Майже усіх селян, що захоплені були у полон, москалі віддали на ласку польських панів. Зрозуміло, яка була та ласка. Пани люто помстились над селянами: відрубували руки, ноги, голови, саджали на палі, вішали і т. ін.

Полковник Гурєв, до якого попав Гонта, попереду сам своєю рукою дуже побив Гонту, а потім загадав дати по 300 канчуків Гонті, Залізнякові й іншій старшині. Декілька днів, аж поки Гонта не був відданий полякам, його тричі на день бито. Усе тіло його було одна рана. Крім того, жінка й чотири дочки Гонти були теж захоплені донцями, привезені у лагерь і декілька разів висічені різками за те, що не донесли на чоловіка й батька. Потім вони були заслані...

Через декілька днів Гонта був відданий росіянами полякам. Головним начальником польського війська був тоді Бряницький. Ось як писав він про се до короля: «Тут панує вселюдна радість: околишні пани та євреї раз у раз пнуться до мене, радять чвертувати, палити, садовити на палі, вішати без милосердя, тільки й чую, катуй, розпинай. Я кажу, що тільки частину найбільше винних я скараю на смерть, а інших зашлю до кріпості та на важкі роботи. Але вони й слухати не хочуть. Вони радять, щоб я зробив так, як Потоцький: вирізав би поголовно, не щадячи ні жіноцтва, ні дітей, усі ті села, де були розрухи...»

Комісія засудила Гонту на ось яку кару: карати його мали 14 днів. За перші 10 днів кат мав йому щодня вирізувати з спини смугу шкури, на одинадцятий день — обидві ноги відрубати, на 12-й — обидві руки, на 13-й вирвати серце, на 14-й відрубати голову. Потім частини його тіла прибити на шибеницях аж у 14-ти городах України.

Гонта вийшов на кару з веселим і спокійним обличчям, наче йшов до кума на хрестини. Кат вирвав йому смугу шкури, бризнула кров, але лице українця не змінилося. Вирвано другу смугу. Тоді Гонта сказав глядачам: «От казали, що буде боліти! А ні кришки не болить!» Так тяглося три дні, а на третій день по загаду Бряницького йому відірвано язика, а потіс одтято й голову. Кажуть, що перед карою один з вартових, що стеріг Гонту, звернувся до нього з оцими словами: «Пане полковнику! завтра вам вже буде кінець. Чи не буде ваша ласка подарувати щось небагатому воякові на спомин про вас?» Вояк сподівався, що Гонта дещо приховав зі свого добра. «Гаразд! — відповів Гонта. — Нагадайте мені завтра, я подарую вам пояс». Вояк цілу ніч мрів про золотий пояс. Уранці, ледве виведено Гонту з тюрми, вояк кинувся до Гонти: «Пане полковнику! Дозвольте вам нагадати про пояс!» «Я не забув! — відповів з погордливим усміхом Гонта. — Перша смуга шкури, яку виріжуть з мене, хай буде вам поясом».

Так умер від варварських мук Іван Гонта. Сучасники кажуть, що по смертній карі Гонти багато його приятелів стратили собі життя самовбий-ством з величезної розпуки. Ім’я його надовго заховалося в пам’яті народній і було символом визволення з польської неволі. Справді, вмерти з таким спокоєм, з такою рівновагою душі, могла тільки людина, що глибоко вірила в побіду і справедливість своїх думок.

Другого ж отамана гайдамаків, ініціатора Коліївщини Максима Залізняка як запорожця росіяни не віддали його ляхам, а самі судили. Доля Залізняка напевне не відома.

Але народний переказ каже, що московський уряд замкнув навіки Залізняка у монастир. «Ступай, ступай, Залізняче, годі вже гуляти. Підем в Київ у Печерське Господа благати». Після страти Гонти та Залізняка москалі та поляки ще довго карали селян, що повстали за волю. Так спільними силами двох народів, ворожих один другому, але солідарних в своїй політиці щодо українського питання, був задавлений на Правобережжі селянський рух до волі.

Слобожанщина. — 1906. — 25 березня.

Публікації з часопису «Сніп»

З Новим роком!

З Новим роком здоровимо тебе, народе український! І споконвіку любе тобі побажання приносимо: нехай на твоїх ланах, наче щире золото, пшениця й усяка пашниця красується, а по твоїх хатах щаслива доля хай усміхається. Нехай як мак процвітає твоє жіноцтво, а як міцні леви — пишається твоє чоловіцтво.

З Новим роком Тебе здоровимо та й хочемо Тобі в дарунок принести наш «Сніп». Не легко набрати на цілий сніп щирого збіжжя. Важкі наші жнива, та й тяжко збирати колосся. Гей, заросла наша нива терном, та шипшиною, та бодяччям. Скрізь по ній кукіль та шкідливий бур’ян розплодився. Лише де-не-де колосок пшеничний буяє. Дбало збиратимем ми оті колоски, з нашої любові перевесло зробимо й цілий сніп золотого колосся нав’яжемо. Коли ж у снопі й кукіль