Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

тебе здолав. Якщо ти відьма, що сумнівно (хутчій за все, ти лише ще одна нікчемна стара), то я перехитрував і знищив тебе. Інес була тільки моєю приманкою. Це ти страждатимеш у неволі, знаючи, що я, якого ти жадаєш, далеко від тебе, і ти просто дивитимешся у світле вікно, яке спеціально розмістили дуже високо, щоб у тебе не виникало бажання втекти на мої пошуки чи роздерти нігтями оману тієї світлини. Тому завтра я замурую решту вікон, які ще не замурував у цьому будинку. Тепер жодне з них неможливо відчинити. Я замуровував їх так ретельно, що ніхто й не помітить, що вони колись існували, адже вночі, стоячи на риштуванні, я створюю рани на тиньку — пори, заповнені білою слиною, в яких плодяться павуки, і полущені шари старої фарби, які вдаватимуть запустіння. Я вже давно знищую вікна. Тож тепер настав час знищити його. Ти непокоїтимешся про стан твоєї бідолашної хворої дружини і не знатимеш, що вона — Пета Понсе. Я мушу знищити тебе. Моя уява — твоя рабиня, схоже на те, як тіло Інес було твоїм рабом, тобі потрібна моя уява, щоб жити, ми з Інес були твоїми слугами, геральдичними тваринами, вигаданими, щоб симетрично, з обох боків підтримувати твої героїчні пропорції. Її я вже знищив. Ти вже починаєш хитатися. Тепер я мушу знищити себе, щоб ти остаточно впав і розбився на тисячу уламків, які складуться у возик Німенького і які Німенький відвезе до свого подвір’я, щоб дощ, негода, вітер і бур’яни доламали і зрештою знищили їх ущент. Я маю чимало чистих аркушів, які чекають на те, щоб я написав на них твій фінал, я маю багато часу, щоб вигадати тобі наймерзенніший фінал, адже нарешті я в безпеці в цьому будинку, цієї ночі немає упорядчої присутності матінки Беніти, тепер може трапитися будь-що, після того як старі вичистили каплицю, не залишивши жодних слідів нашої присутності, й пішли спати. Завтра вони прокинуться зі свіжими головами, готові наново творити свій всесвіт, я змушуватиму їх танцювати за моїми замурованими вікнами — будинок знищено, не лишилося жодних отворів, ні щоб увійти, ні щоб вийти, будинок став імбунче, ми всі стали імбунче, в нас нічого не залишилося, я більше не боюся Пети Понсе, тому що матінка Беніта забрала її в білому фургоні, зав’язану в гамівну сорочку, вона стогнала, аж доки не замовкла, її ув’язнять у якійсь дірі в центрі землі, її забрав білий фургон, місіа Ракель, як жахливо, що це трапилося з нашою доброю місіа Інесітою, вони поїхали близько пів години тому, тож місіа Ракель так само їде навідати тебе в лікарню. Коли місіа Ракель іде, я знаю, що і старі, і сирітки вже повкладалися спати, щоб усе це забути. Я відчиняю ширму, яка тепер є єдиним отвором, який залишився в будинку, відмикаю вхідні двері й виходжу на вулицю.

27

Щойно годинник у дзвіниці собору пробив дванадцяту годину ночі. Спека на літніх вулицях переслідує мокрі від поту сорочки й голі плечі, що кидають на мить відблиск і відразу же зникають у темряві. Вогні в кав’ярнях у центрі міста не згасають, попри те що за столиками майже нікого нема: лише якийсь бородатий юнак нудьгує поруч зі своєю подружкою із гладеньким волоссям, троє чоловіків у синіх костюмах і з коротко підстриженими вусами, — ну це вже геть нікуди не годиться, коли вже збільшать зарплатню, — а ще незмінна пляшка вина, особи, які ніколи не стануть персонажами, теплі, безколірні, взаємозамінні люди, які не мають нічого видатного, — розмірковує Емператрис, ідучи за доктором Асулою між столами, забрудненими плямами від вина, рештками сендвічів, мухами, що живляться на брудних тарілках, зіжмаканими серветками, неонова вивіска блимає і от-от вимкнеться, — як тут жахливо, Крисе, байдуже, у нас немає часу, сядьмо за цей стіл і покличмо офіціанта в брудному піджаку.

— Два капучино.

Для публіки, що сидить на рябих кольорових стільчиках, завиває з гучномовця «Роллінґ Стоунз», але всім байдуже до закликів, потреб і скарг цих музикантів. Кава. За таких обставин потрібно прояснити розум, адже саме тут і зараз, у цьому кричущо вульгарному місці вони мають визначитися зі своїм майбутнім.

— Тікаймо, Емператрис.

— Куди?

— До Європи.

— Гадаєш, якщо Херонімо захоче нам помститися, він там нас не знайде? Ти мусиш зрозуміти, що Європа тепер не така й далека, як у твої часи.

— Ну звісно, з цими авіаперельотами в кредит…

— Безсумнівно. Крім того, зроби мені ласку і скажи: чому ти так боїшся Херонімо? Ми його раби? Чому він має мститися нам через те, що Бой утік? Яка в цьому наша провина? Ми можемо звільнитися від нього, коли нам заманеться. Знав би ти, як мені за ці п’ятнадцять років остогидли розмови з Бертою.

— Емператрис.

— Що?

— Зараз найкраща нагода, щоб поїхати. Усі наші статки — у Швейцарії. Вони з роками зростали і тепер вони величезні.

Доктор Асула чекав на завершення щорічної співбесіди, сидячи навпочіпки між акантів у парку навпроти жовтого будинку. Він бачив, як вони сміялися в бібліотеці, пили коньяк із пузатих келихів, курили, вивчали контракти, щоб узгодити зарплатню, як вони вимкнули світло, щоб подивитися слайди з буколічного життя в Ринконаді.

Виходячи, Емператрис сказала своєму кузенові: ні, дякую, цієї ночі не треба відвозити мене до готелю «Крильйон» на «мерседесі», ніч така тепла, і до того ж вона так давно не блукала містом… Їй хотілося би трохи повештатися цими місцями, які вона раніше так добре знала.

— Добраніч, Херонімо.

— Добраніч, Емператрис.

Вона перейшла дорогу на бік парку, і з акантів вийшов Крис. Він сказав їй лише два слова: Бой зник. Як? Коли? Не може бути. Розказуй, розказуй.

Що нам робити, Боже, що нам тепер робити? Він залишив якісь сліди, якісь знаки? Ні, нічого, всі в Ринконаді перекладають провину одне на одного.

Басиліо ледь не вбив Мельчора, коли той крикнув на нього: підор, це ти винен, це все ти, хлопець не міг далеко піти, хіба що на твоїх підорських плечах, — але то був не Басиліо, ніхто не знає, хто винен, Ринконада стоїть на вухах, потвори першої категорії вже спакували валізи, чекаючи на повернення Емператрис з їхніми щорічними зарплатнями, потвори другої і третьої категорій налаштувалися позаймати вищі посади, по селах, у яких живуть менш значущі потвори, почали ширитися чутки, і тепер всі вони чигають у кущах. Берта заявила, що гроші її не цікавлять, й поїхала геть, і Крис був певен, що