Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

голоду; напівлежачи у своїй затишній кареті на шовкових подушках, я проїздив повз Вестмінстер, у якому провів зачинений цілу ніч і навколо якого прогулювався, весь закаляний брудом, у товаристві Енґана і Фонтана. Особняк, який я найняв за 30 000 франків, містився якраз навпроти того горища, де жив мій кузен Ла Буетарде, – там, одягнувшись у червоний халат, він перебирав гітарні струни, влаштувавшись на вбогому найманому ложі, яке перекочувало потім до моєї комірки.

Минули ті часи, коли ми танцювали під звуки, які добував зі своєї скрипки радник бретонського парламенту; тепер я насолоджувався грою оркестру під керуванням Колліне в Елмекській залі, де влаштовувалися публічні бали за сприяння найшляхетніших вест-ендських дам. То було місце зустрічі старих і молодих денді. Серед старих блищав переможець битви при Ватерлоо, чия слава була приманкою для дам, що танцювали кадриль; молодих очолював лорд Клемуїльям, який доводився, з чуток, сином герцогові де Рішельє. Він робив дивовижні речі: вирушав верхи до Річмонда й повертався в Елмекську залу, дорогою двічі впавши з коня. У нього була чудова манера вимовляти слова, що нагадувала Алківіада. У лондонському світі мода на слова, звороти та інтонації змінюється чи не з кожною новою сесією парламенту, тому порядна людина, яка ще півроку тому була певна, що вона знає англійську мову, раптом з подивом виявляє, що не знає її зовсім. У 1822 році денді належало мати вигляд нещасний і хворобливий; неодмінними атрибутами його вважалися: деяка недбалість у одязі, довгі нігті, недоглянута борідка, що виросла ніби сама собою, через забудькуватість скорботного мученика; пасмо волосся, розмаяне вітром, проникливий, піднесений, блукаючий і приречений погляд, губи, що кривляться від презирства до роду людського, байронічне серце, що знемагає від нудьги, сповнене огиди до світу і в пошуках розгадки буття.

Нині все змінилося: денді повинен триматися переможно, невимушено і зухвало; має ретельно стежити за своїм туалетом, носити вуса або борідку, підстрижену рівним півколом, немов «млинове жорно» королеви Єлизавети чи блискуча сонячна куля: хизуючись гордою і незалежною вдачею, він не знімає капелюха, розвалюється на диванах, простягає довгі ноги мало не в обличчя дамам, які обступають його, завмираючи від захоплення; якщо йому доводиться їхати верхи, він не розлучається з тростиною, яку тримає прямо, як свічку, і не звертає найменшої уваги на коня, що опинився під ним ніби через непорозуміння. Він має бути цілком здоровим і мати п’ять чи шість чарівних шанувальниць. Інші денді-радикали, що випереджають свій час, курять люльку.

Втім, і ці деталі напевно змінилися за той час, який пішов у мене на їх опис. Кажуть, що денді найостаннішого зразка зобов’язаний не знати, живий він чи мертвий, чи існує навколишній світ, чи є на світі жінки і чи треба вітатися з ближніми. Забавно порівняти нинішніх денді з модниками часу Генріха III. «Красунчики ці, – говорить автор «Острова гермафродитів», – красуються в оксамитових чепцях і на жіночий манір випускають з-під них свої довгі, завиті-перезавиті кучері, а крохмальні «млинові жорна» у них півфута завширшки – точнісінько таріль з головою Іоанна Хрестителя».

Простуючи до покоїв Генріха III, вони «так сильно вихляють усім тілом, головою і ногами, що, здається, ось-ось упадуть на землю… Таку ходу вважають вони найкращою».

Всі англійці божевільні за вдачею чи за звичкою.

Лорд Клемуїльям швидко вийшов із моди: я знову зустрів його у Вероні; він став англійським послом у Берліні, але, коли він прибув туди, мене там вже не було. Недовгий час ми йшли одним шляхом, утім, з різною швидкістю.

У Лондоні ніщо не сприяло такій удачі, як зухвалість, доказ чому – доля д’Орсе, брата герцогині де Гіш: він скакав чвалом по Гайд-парку, зневажав будь-які перешкоди, грав, безцеремонно окликав на «ти» знаменитих денді; нагородою йому був невимовний успіх, і, щоб довершити свій тріумф, він викрав цілу родину: батька, матір і дітей.

Модні леді залишали мене байдужими; а втім, одна з них, леді Гвідір, була чарівна: тоном і поводженням вона була схожа на француженку. У ту пору ще сяяла красою леді Джерсі. У неї я зустрічався з представниками опозиції. Леді Конінгхем також належала до опозиції, і сам король мав таємну схильність до своїх колишніх друзів. Серед дам, що опікувались Елмекською залою, не останнє місце займала дружина російського посла.

У графині Лівен траплялися досить смішні сутички з пані д’Осмон і Георгом IV. Славлячись рішучою вдачею і, з чуток, маючи велику ласку при дворі, вона дуже швидко стала вельми модною дамою. Її вважали дотепною, бо гадали, що її чоловік не такий; це неправда: пан Лівен був набагато розумніший за свою дружину. Пані Лівен – жінка з довгим неприємним обличчям, звичайна, нудна, недалека, яка не знала інших тем для розмови, окрім вульгарних політичних пліток; утім, вона абсолютно неосвічена і ховає бідність думок під зливою слів. Потрапивши в товариство людей видатних, вона замовкає; своїй нікчемності і безталанності вона надає вигляду нудьгуючої поблажливості, немов у неї є право нудьгувати; скинута ходом часу, але за звичкою звикла пхатися до чужих справ, неодмінна учасниця всіляких конгресів прибула з Верони до Парижа, щоб з дозволу поважних петербурзьких політиків познайомити французів із старою дитинністю старовинної дипломатії. Вона листується з багатьма приватними особами і, здається, розуміється на невдалих шлюбах. Наші новачки кинулися до її вітальні, щоб навчитися таємниць великого світу: вони звіряють пані Лівен свої таємниці, і її стараннями ці таємниці негайно перетворюються на неясні чутки. Міністри і ті, хто мріють стати ними, гордяться заступництвом дами, що мала честь бачити пана Меттерніха в ті години, коли велика людина, відпочиваючи від тягаря влади, рукодільничала. У Парижі з пані Лівен трапилася смішна історія. Поважний доктринер упав до ніг Омфали: «Кохана, ти згубила Трою».

День у Лондоні зазвичай проводили так: о шостій ранку треба було вирушити за місто на прогулянку і там поснідати: потім повернутися до Лондона для другого сніданку, потім перевдягнутися для прогулянки по Бонд-стріт чи Гайд-парку, потім знову перевдягнутися для обіду, що починався о пів на восьму, ще раз перевдягнутися для поїздки в оперу і, нарешті, опівночі перевдягнутися востаннє – для вечора або рауту. Казкове життя! як на мене, вже краще за галеру. Вищим шиком вважалося, прийшовши на бал у приватний будинок і не зумівши пройти до тісної вітальні, застрягти на сходах і там, у натовпі, зустрітися носом до носа з герцогом Сомерсетом – блаженство, яке одного разу випало мені на долю. Нове покоління англійців набагато легковажніше, ніж ми; побачивши show